ЗГІДНО з Мойсеєвим законом, у деяких ситуаціях було доречно давати клятви. Але Ісусові сучасники почали використовувати їх у буденному житті настільки часто, що клялися майже кожного разу, аби надати ваги сказаному. Вони робили це, щоб їхні слова звучали переконливіше. Однак Ісус двічі засудив цей звичай, який свідчив про легковажне ставлення юдеїв до клятв. Ісус навчав: «Нехай ваше слово “так” означає “так”, а “ні” — “ні”» (Матв. 5:33—37; 23:16—22).

У «Теологічному словнику Нового Завіту» (англ.) говориться, що уривки з Талмуду можуть засвідчити, наскільки сильно «юдеї були схильні підтверджувати правдивість своїх висловлювань клятвою». У Талмуді чітко визначається, яких клятв треба було дотримуватись, а яких необов’язково.

Не лише Ісус засуджував цей неправильний звичай. Наприклад, давньоєврейський історик Йосиф Флавій сказав про членів однієї юдейської секти: «Вони не клянуться, бо вважають це гіршим, ніж порушення клятви. Вони кажуть, що той, кому не вірять, поки він не поклянеться Богом, є пропащою людиною». Також в юдейській апокрифічній книзі, відомій як Книга Мудрості Сираха, або Еклесіяста, (23:11) говориться: «Хто на клятви щедрий, сповниться беззаконням». Отже, Ісус засудив звичай клястися легковажно. Якщо ми завжди говоримо правду, то немає потреби клястися, щоб нашим словам більше вірили.