Первосвященик, який обвинуватив Ісуса

У ЛИСТОПАДІ 1990 року приблизно кілометр південніше від старої частини Єрусалима сталася незвичайна подія. Під час будівельних робіт один із тракторів розвалив стелю стародавньої поховальної печери. Річ у тому, що в I столітті до н. е.—I столітті н. е. у цій околиці існував величезний некрополь. То було значне археологічне відкриття.

У цьому склепі стояло 12 поховальних урн. Колись померлих ховали у гробницях приблизно на рік, а після того, як тіло цілком розкладалось, їхні кістки складали у такі урни. Одна урна вирізнялася вишуканою різьбою — вона належить до найгарніших зі всіх коли-небудь знайдених. На ній виявили ім’я: Єгосеф бар Кайяфа (тобто Йосиф, син Кайяфи).

Існують підстави вважати, що ця гробниця належала первосвященику, який головував на найважливішому в історії судовому процесі — суді над Ісусом Христом. Історик Йосиф Флавій згадує цього первосвященика як «Йосифа, сина Кайяфи». У Біблії його названо просто Кайяфою. Чим ця постать цікава для нас? Чому він обвинувачував Ісуса?

Походження й освіта

Кайяфа одружився з дочкою Анни, іншого первосвященика (Івана 18:13). Мабуть, цей шлюб був запланований багато років наперед, оскільки сім’ї хотіли вигідно поріднитися. Майбутні родичі прискіпливо  перевірили бездоганність священицького родоводу однин одного. Обидві сім’ї, очевидно, були знатними і посідали чимале багатство, яке їм приносили великі володіння в околицях Єрусалима. Безсумнівно, Анна волів, щоб його майбутній зять став йому надійним союзником у політиці. Схоже, що і Анна, і Кайяфа належали до впливової секти саддукеїв (Дії 5:17).

Оскільки Кайяфа народився у видатній священицькій сім’ї, то він мав поглиблено вивчати Святе Писання і його тлумачення, а також почати служіння в храмі у 20 років. Однак в якому віці він став первосвящеником, невідомо.

Первосвященики і старші священики

Спочатку первосвященство було спадковим і довічним. Але у II столітті до н. е. право на первосвященство привласнили Хасмонеї *. Ірод Великий призначав і усував первосвящеників, показуючи цим, кому насправді належала влада. Римські намісники в Юдеї провадили таку ж політику.

Усе це призвело до утворення угруповання, яке Біблія називає «старшими священиками» (Матвія 26:3, 4). До цього угруповання, крім Кайяфи, належали колишні первосвященики, наприклад Анна, якого усунули з посади, але залишили йому титул. У цю групу входили також близькі родичі діючих і колишніх первосвящеників.

Поточні справи римляни залишили в руках юдейської знаті, у тому числі старших священиків. Завдяки цьому Рим тримав провінцію у покорі й одержував податки, не посилаючи в Юдею численного війська. Очікувалося, що юдейські священики будуть підтримувати порядок і захищатимуть інтереси імперії. Римські намісники не любили юдейських провідників, а тих обурювало римське панування. Однак обидві сторони були зацікавлені у стабільному правлінні і тому підтримували одна одну.

У часи Кайяфи первосвященик був ключовою політичною фігурою в Юдеї. У 6 або 7 році н. е. Квіриній, римський намісник у Сирії, призначив первосвящеником Анну. З джерел рабинської традиції відомо, що видатні юдеї відзначалися жадібністю, просували на потрібні посади своїх родичів і друзів, не зупинялися вони і перед фізичним насиллям. Як вважає одна дослідниця, будучи первосвящеником, Анна добивався того, щоб його зять «швидко зробив кар’єру серед служителів храму; адже чим вищу посаду займав Кайяфа, тим більше користі він приносив Анні».

Приблизно 15 року н. е. Юдейський намісник Валерій Ґрат усунув Анну з його посади. Троє наступників Анни, у тому числі його син, служили первосвящениками протягом коротких проміжків часу. Кайяфа став первосвящеником приблизно 18 року н. е. Понтій Пилат 26 року н. е. став намісником Юдеї і впродовж свого десятирічного правління залишав Кайяфу на його посаді. Тому служіння Ісуса і початок проповідницької діяльності його учнів прийшлися на час, коли первосвящеником був Кайяфа. Однак він вороже ставився до діяльності Христових послідовників.

Страх перед Ісусом і страх перед Римом

Кайяфа вважав Ісуса небезпечним заколотником. Ісус заперечував тлумачення законів про суботу, яке впровадили священики, і вигнав з храму торговців і міняльників, кажучи, що вони «зробили з нього печеру розбійників» (Луки 19:45, 46). На думку деяких істориків, храмові ринки належали родині Анни. Мабуть, це ще одна причина, з якої Кайяфа намагався примусити Ісуса замовчати. Коли ж старші священики послали вартових заарештувати Ісуса, ці чоловіки настільки були вражені його словами, що повернулися без нього (Івана 2:13—17; 5:1—16; 7:14—49).

 Пригадаймо, що сталося, коли священики почули про воскресіння Лазаря. У Євангелії від Івана говориться: «Отже, старші священики й фарисеї зібрали Синедріон і почали говорити: «Що ж нам робити? Адже цей чоловік виконує багато чуд! Якщо облишимо його, то всі в нього повірять, а тоді прийдуть римляни та захоплять і наш храм, і наш народ» (Івана 11:47, 48). У Синедріоні вважали, що Ісус загрожує владі релігійної знаті і суспільному порядку, відповідальність за який Пилат поклав на них. Якщо б римляни розцінили якесь заворушення як заколот, то могли втрутитися у справи Юдейської провінції, а цього Синедріон хотів уникнути будь-якою ціною.

Кайяфа не міг заперечити того, що Ісус вчинив багато могутніх діл, але не повірив у Ісуса і шукав можливості захистити своє становище і владу. Кайяфа був саддукеєм і не вірив у воскресіння. Як же він визнав би воскресіння Лазаря? (Дії 23:8).

Про злісність Кайяфи свідчать його слова, скеровані до членів Синедріону: «Ви нічого не знаєте і не розумієте: для вас же ліпше, щоб один помер за народ, аніж щоб увесь народ загинув». Далі в Євангелії говориться: «А сказав він це не від себе. Того року він був первосвящеником, тому виголосив пророцтво, що Ісус має померти за народ. Ісус мав померти ще й для того, аби зібрати розпорошених дітей Бога. Тож фарисеї змовились убити його і відтоді почали шукати можливості, як це зробити» (Івана 11:49—53).

Кайяфа не усвідомлював усього значення своїх слів. Він висловив пророцтво, оскільки служив первосвящеником *. Ісус помер за народ, але не тільки за євреїв. Викупна жертва Ісуса дає можливість усьому людству звільнитися від неволі гріха і смерті.

Змова про вбивство

Старші священики і старійшини зібралися в домі Кайяфи, щоб порадитись, як схопити і вбити Ісуса. Мабуть, не без участі первосвященика вони визначили Юді Іскаріоту плату за його зраду (Матвія 26:3, 4, 14, 15). Проте одного убивства Кайяфі було недостатньо. «Тож старші священики змовилися убити і Лазаря, бо через нього чимало юдеїв... починали вірити в Ісуса» (Івана 12:10, 11).

У натовпі, посланому арештувати Ісуса, був і Малх, раб Кайяфи. Ісуса спочатку повели на допит до Анни, а потім до Кайяфи, який уже зібрав у себе старійшин на незаконне нічне судилище (Матвія 26:57; Івана 18:10, 13, 19—24).

Кайяфі не перешкоджало те, що слова лжесвідків, спрямовані проти Ісуса, не узгоджувалися між собою. Первосвященик знав думку співучасників змови про самозваних месій. Тому він хотів почути, чи Ісус претендує на цей титул. Ісус у відповідь сказав, що його обвинувачі побачать, як він «сидітиме праворуч від Могутнього і йтиме на небесних хмарах». Удаючи надзвичайне благочестя, «первосвященик роздер свій одяг, вигукуючи: «Він зневажає Бога! Навіщо нам ще свідки?». Члени Синедріону зійшлися на тому, що Ісус заслуговує смерті (Матвія 26:64—66).

Смертний вирок підлягав узгодженню з римлянами. Як посередник між ними і юдеями, саме Кайяфа, очевидно, представив справу Пилату. Коли Пилат хотів звільнити Ісуса, Кайяфа, напевно, разом зі старшими священиками кричав: «На стовп його! На стовп!» (Івана 19:4—6). Мабуть, Кайяфа переконав натовп у тому, щоб домагатися звільнення вбивці замість Ісуса, і зі старшими священиками лицемірно заявив: «Ми не маємо іншого царя, окрім кесаря» (Івана 19:15; Марка 15:7—11).

Кайяфа відкинув докази воскресіння Ісуса. Він протистояв Петру й Івану, а потім і Степану. Крім того, Кайяфа уповноважив Савла арештовувати усіх християн, яких він зустріне в Дамаску (Матвія 28:11—13; Дії 4:1—17; 6:8—7:60; 9:1, 2). Однак  приблизно 36 року н. е. Вітеллій, римський намісник у Сирії, усунув Кайяфу з його посади.

Юдейські джерела відгукуються про сім’ю Кайяфи несхвально. Наприклад, у Вавилонському Талмуді можна знайти такі сумні рядки: «Горе мені через родичів Ханіна [Анни], горе мені, через чутки від них, або наклепи». Вважається, що тут ідеться про «таємні наради, на яких обговорювалися методи ведення гнобительської політики».

Урок для нас

Один вчений дав первосвященикам таку характеристику: «суворі, хитрі, освічені й, мабуть, зарозумілі». Через свою зарозумілість Кайяфа не визнав Месію. Отож, не дивуймося, коли сьогодні люди не прислухаються до біблійної звістки. Декому істина зі Святого Письма не настільки дорога, щоб вони відмовились від близьких серцю вірувань. Інші вважають, що бути скромними проповідниками доброї новини — нижче їхньої гідності. А нечесних і жадних людей відштовхують християнські норми життя.

Первосвященик Кайяфа міг би допомогти євреям прийняти Месію, але прагнучи влади, він обвинуватив Ісуса. Кайяфа протистояв християнам, очевидно, аж до самої смерті. Історія цього первосвященика показує, що останки — це не все, що залишає після себе людина. Від того як ми проживемо своє життя, залежить наша репутація у Бога.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 10]

Йосиф, син Кайяфи.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Нещодавно знайдена поховальна урна.

[Відомості про ілюстрації, сторінка 10]

Ossuary, inscription, and cave in background: Courtesy of Israel Antiquities Authority