Замбія

Африканський континент подібний на широке пістряве вбрання. Материк, на якому проживає десята частина світового населення, переливається різними барвами — це білі піщані пляжі на узбережжі Середземного моря, золоті піски пустелі Сахари, смарагдові ліси і білі пінисті хвилі, які розбиває вітер поблизу мису Доброї Надії. Багато річок, як-от Ніл, Нігер, Конго і Замбезі, ніби нитки, прошивають континент. А всередині Африки, немов у глибоких складках одягу, заховані великі поклади золота, міді та дорогоцінного каміння.

Замбія розташовується на погорбованому, вкритому саваною плато в Центральній Африці, нижче якого лежать вологі тропічні ліси в басейні річки Конго. Кажуть, що обриси цієї країни нагадують велетенського метелика, який сів на географічну карту. Така незвичайна лінія кордону є наслідком колоніального минулого цієї країни. Територія країни становить понад три чверті мільйона квадратних кілометрів і є більшою за штат Техас у США.

На північному сході Замбії простягається Східно-Африканська зона розломів. Могутня ріка Замбезі протікає на заході й півдні країни. Аж до кінця XIX століття ця країна залишалася неприступною для іноземців, які плюндрували Африку, шукаючи золото, слонову кістку та рабів. У 1855 році мандрівник Давид Лівінгстон, син  шотландського мельника, розповів світові про країну за водоспадом «Гримучий дим». Згодом Лівінгстон назвав його водоспадом Вікторія, на честь англійської королеви.

Незабаром у цей край почали з’їжджатися християнські місіонери, які, просуваючись до серця континенту, поширювали «християнство, комерцію і цивілізацію». Через свої методи служіння вони погано себе зарекомендували. Однак невдовзі в тій місцевості з’явилися люди, які з допомогою Бога зарекомендували себе як справжні Божі служителі (2 Кор. 6:3—10).

Початки

У 1890 році на території, де тепер розташовується Замбія, діяло п’ять місіонерських товариств. Багато африканців на початку XX століття були занепокоєні поширенням колоніалізму й комерції та шукали надійного керівництва. На материку з’явилося чимало незвичайних і ексцентричних релігійних рухів. Однак невдовзі надійшла і справжня духовна допомога. Вже 1911 року до рук щиросердих людей в Південній Африці потрапили примірники праці «Виклади Святого Писання». Біблійні істини з цих книжок швидко поширилися на північ Африки, хоч деколи це робили люди, які не цікавились служінням Богові.

У 1910 році Чарлз Тейз Рассел, який у ті дні наглядав за працею проповідування про Царство, послав Вільяма Джонстона, надійного і розсудливого брата з Глазго (Шотландія), щоб він допоміг братам у Ньясаленді (тепер Малаві). На жаль, ще до його приїзду кілька осіб, а серед них були як місцеві мешканці, так і іноземці, перекрутили біблійні істини заради власних егоїстичних цілей. Протягом кількох років самозвані проповідники і пастори приїжджали до Північної Родезії (теперішньої  Замбії) і поширювали там суміш з релігійних ідей, неморальної поведінки і обіцянок визволення. Брат Джонстон допомагав людям в Ньясаленді, про яких говорив, що вони «сповнені сильним бажанням ближче познайомитись з Божим Словом». Однак у території на захід від Ньясаленду, тобто в Північній Родезії, праці проповідування приділялося мало уваги. Біблійна література туди надходила через пошту і приїжджих робітників, але на загал у ті роки проповідування про Царство велося хаотично.

Період нестабільності

На початку 1920-х років країна переживала часи нестабільності. Внаслідок діяльності місцевих «рухів Вартової башти» правдиві Божі служителі були великою мірою дискредитовані. Згідно з деякими повідомленнями, серед людей, котрі не розуміли біблійних істин і, крім того, неправдиво називали себе Дослідниками Біблії (колишня назва Свідків Єгови), були поширені неморальні звичаї, наприклад обмін дружинами, та інші правопорушення. Однак зрештою чимало груп, які показали щиру відданість біблійним принципам і проповідуванню, засвідчили, що дійсно належать до правдивої релігії.

У той час було дуже нелегко розпізнати, хто щиро хоче служити Богу. Томас Валдер і Джордж Філліпс з Великобританії приїхали 1924 року у південноафриканський офіс Дослідників Біблії в Кейптауні. Брат Валдер, якому тоді було трохи за 30, об’їхав обидві Родезії, щоб встановити контакт з тими, хто пов’язував себе з назвою «Вартова башта». Наступного року Вільям Доусон з Європи отримав призначення відвідати нові групи. Він помітив, що деякі самозвані пастори швидко охрещували велику кількість людей, більшість з котрих не розуміли до кінця біблійні істини і не цінували їх. Левелін Філліпс  (який не є родичем Джорджа Філліпса) згодом написав: «Стало абсолютно зрозуміло, що переважна більшість цих людей були подібні до ніневітян, які ‘не вміли розрізняти правиці своєї від своєї лівиці’» (Йони 4:11). Багато з них мали щире серце, але через те що місцевими мовами існувало дуже мало публікацій, їм було надзвичайно важко зрозуміти правду. Неодноразові зусилля отримати дозвіл від уряду для постійного нагляду за працею не увінчалися успіхом. Тому офіс у Кейптауні вирішив обмежити публічне проповідування і хрещення. Брат Валдер написав листа до груп зацікавлених осіб, в якому радив дотримуватися цього тимчасового обмеження, аж поки буде призначений постійний представник Дослідників Біблії. Однак він не знеохочував їх проводити біблійні вивчення і спільні зустрічі для поклоніння.

Вздовж залізниці

Протягом віків місцеві жителі виготовляли з міді знаряддя праці та предмети декоративного вжитку. У середині 1920-х років «Британська південноафриканська компанія», яка не лише управляла територією, а й контролювала видобування міді, почала розробку підземних копалин. Для цього були потрібні робітники, тож тисячі людей приїхали з сільських місцевостей і оселилися в новозбудованих селищах і містах уздовж залізниці, яка мала тягнутися від Кейптауна до Каїра.

Джеймс Люка Мванґо пригадує: «Тоді громади (колишня назва збору) утворювалися зовсім інакше, ніж тепер. До 1930 року Дослідники Біблії збиралися лише невеликими групами. Одні зацікавлені підтримували зв’язок з офісом у Кейптауні, а інші надсилали замовлення на літературу безпосередньо в Бруклін. Оскільки література була англійською мовою, багатьом було важко правильно розуміти правду». Хоча зазвичай групи були  маленькими, вони духовно прогресували, бо ревно і наполегливо проводили організоване проповідування. Це не пройшло повз увагу духівництва загальновизнаного християнства.

Кампанія переслідування

У травні 1935 року впливові релігійні групи домоглися прийняття поправки до кримінального кодексу Північної Родезії. За цією поправкою, ввезення і розповсюдження так званої літератури бунтівного характеру вважалося серйозним правопорушенням. Звичайно, що люди, які визначали, яка література носить підривний характер, робили це під впливом власних політичних або релігійних переконань. Як показали подальші події, противники шукали привід, щоб накласти заборону на діяльність Свідків Єгови.

Коли внаслідок введення нових податків на шахтах спалахнули бунти, противники побачили в цьому можливість оголосити Свідків антидержавною організацією. Тоді ж, на початку травня, Свідки проводили конгрес в Лусаці. Очевидно, противники заявили, що це невелике зібрання було якимось чином пов’язане із заворушеннями, що відбулися понад 300 кілометрів північніше. Томсон Канґале, який у той час був молодим хлопцем, пригадує: «Ми знали, що нас чекають неприємності. Тому вирішили деякий час не проповідувати, а сидіти по домах і вивчати пісні Царства. Ми знали, що не можемо брати участь у страйках чи насильницьких заворушеннях». І все ж братів почали заарештовувати, а в багатьох містечках їх виганяли з власних домів і конфісковували або знищували біблійну  літературу. Губернатор видав наказ про заборону двадцяти наших публікацій.

Була призначена комісія для розслідування причин заворушень. Окружний комісар, який служив в охопленій заворушеннями території, визнав: «Свідки Єгови і Товариство “Вартова башта” не брали участі в страйках». Ніхто із Свідків Єгови не був причетний до заколотів. Однак, як повідомлялося в книжці «Християни в провінції Коппербелт», «слідча комісія... прийняла чимало серйозних звинувачень на підставі недостовірних доказів і склала свій звіт, внаслідок якого література Свідків Єгови була заборонена. У кількох округах вожді племен проводили жорстоку кампанію переслідування Свідків. Зокрема були спалені приміщення, в яких Свідки проводили свої зібрання».

Тимчасом офіс у Кейптауні неодноразово звертався до державного секретаря Великобританії у справах колоній. Брати просили дозволити Свідкам «користуватися даним Богом правом безперешкодно поклонятися Богу Єгові у згоді з власним сумлінням». Також було подано прохання заснувати постійний офіс з представником Свідків Єгови. Єгова благословив ці зусилля. У березні 1936 року державний секретар дав дозвіл на заснування складу літератури в Лусаці, а Левелін Філліпс став представником Свідків Єгови.

Чотири вимоги

Заснування складу в Лусаці стало важливою перемогою. Однак губернатор заявив, що не дасть дозволу  на юридичне визнання Свідків Єгови як релігійної організації, поки не отримає доказів того, що над зборами Свідків діє чітка система нагляду. Протягом наступних років брат Філліпс разом з іншими вірними братами ревно працював, щоб допомогти щирим людям і підкріпити їх, а також щоб вилучити тих, хто поширював небіблійні звичаї. Піонери отримали навчання стосовно доктринальних, моральних і організаційних питань, після чого їх направили допомагати в різні групи і збори.

Розповідаючи про цей час, один брат сказав: «Найвизначнішим періодом для вісників у Замбії був 1940 рік. Тоді нам знову дозволили проводити хрещення, адже воно не проводилося з 1925 року».

Джеймс Мванґо згадує: «Перш ніж зацікавленому дозволяли охреститись, йому треба було знати так звані чотири вимоги. Брат, який проводив хрещення, або брат, призначений слугою громади, розпитував зацікавленого про значення цих вимог. Ось ці вимоги: перша — слухати правду, друга — покаятись, третя — вивчати Боже Слово і четверта — присвятитись. Якщо учень правильно розумів ці чотири вимоги, йому дозволяли охреститись. Такий розпорядок був введений для того, аби упевнитись, що охрещувана людина усвідомлює, який крок вона робить».

Заборона на літературу

Особливо під час Другої світової війни урядові чиновники помилково вважали нейтральну позицію Свідків протистоянням державній політиці набору новобранців. У грудні 1940 року до списку заборонених публікацій включили всю літературу Свідків Єгови. Також була накладена заборона на ввіз нашої літератури. Навесні 1941 року уряд видав наказ, згідно з яким ті, хто володіє  публікаціями Товариства «Вартова башта», мали здати їх, а то зазнають судового переслідування з можливим ув’язненням.

Соломон Ліембела, який служив роз’їзним наглядачем, а згодом закінчив школу «Ґілеад», пригадує: «Ми ховали літературу у каное на річці Замбезі, прив’язували книжки під ліжками або навіть ховали їх у мішках з кукурудзяним борошном і пшоном».

Ще один брат розповів: «Нам доводилося закопувати книжки. Але ми не ховали Верійську Біблію, оскільки вона не була забороненою. Ми втратили багато книжок — одні поїли терміти, інші вкрали злодії. Оскільки ми часто приходили в місця, де ховали літературу, то злодії думали, що ми закопали там якісь матеріальні цінності. Пригадую, як одного разу я пішов у буш, щоб повивчати, і побачив розкидані книжки. Ми зібрали їх і переховали в іншому місці».

Левелін Філліпс сміливо написав на ім’я губернатора скаргу стосовно заборони публікацій. Брат Філліпс того року вже був ув’язнений за відмову йти в армію, а тепер його засудили ще на шість місяців. Один доброволець, який тимчасово служив на складі літератури в Лусаці, розповів: «До нас часто приходили представники карного розшуку, а брата Філліпса неодноразово викликали у поліцейське відділення». А втім, брату Філліпсу вдавалося підтримувати порядок у зборах і ревний дух серед братів. Як тільки з’являлися здібні брати, їх навчали і посилали у роз’їзне служіння. Завдяки цьому 1943 року було досягнуто найвищої кількості вісників — 3409.

Чимраз більша свобода

Після війни офіси Свідків Єгови у Великобританії та Південно-Африканській Республіці неодноразово  подавали у Міністерство колоній в Лондоні прохання легалізувати наші публікації. Отримавши петицію, підписану понад 40 000 осіб, які висловилися на підтримку освітньої праці Свідків Єгови, уряд усунув декілька публікацій із списку забороненої літератури. Однак журнал «Вартова башта» далі залишався заборонений.

У січні 1948 року Натан Норр і Мілтон Геншель з всесвітнього центру Свідків Єгові в Брукліні вперше приїхали до країни. Відвідавши чотириденний конгрес в Лусаці, вони зустрілися з секретарем внутрішніх справ і міністром юстиції, які повідомили їм, що невдовзі будуть зняті останні обмеження. Як же раділи брати, коли праця народу Єгови була врешті визнана законом! Першого вересня 1948 року був заснований новий філіал за назвою Свідки Єгови, а не Товариство «Вартова башта». Представники влади, населення і навіть самі брати тепер чітко зрозуміли різницю між Свідками Єгови і прихильниками місцевих сект «Вартової башти», які не мали нічого спільного зі Свідками Єгови.

Протягом попередніх 40 років релігійні противники, які самі не робили людей учнями Христа, спрямовували  свої зусилля на руйнування віри людей, котрі слухали добру новину. Свідки Єгови, яких зображали «обманщиками», продовжували здобувати репутацію правдивих служителів Бога (2 Кор. 6:8). Очікуючи після війни більшої свободи, Свідки підготувалися до майбутнього росту.

Місіонерське служіння

«Серед нагород, які приносить місіонерське служіння, є можливість спостерігати, як Єгова використовує різних чоловіків і жінок для сповнення свого наміру, а також радість від того, коли бачиш вдячність людей за духовну допомогу»,— сказав Іен (Джон) Фергессон, який багато років прослужив в Замбії. Місіонери інших релігій переважно займаються соціальними й економічними питаннями, в той час як місіонери Свідків Єгови зосереджуються на праці підготовки християнських учнів. Виконуючи це доручення від Бога, місіонери Свідків довели, що мають «нелицемірну любов» (2 Кор. 6:6).

Ревний місіонерський дух виявляло багато братів. Наприклад, Вільям Джонстон приїхав у Південну Африку за декілька років до початку Першої світової війни та  об’їздив вздовж і впоперек цей регіон. Піт де Ягер, Перрі Вільямс та інші прибули на початку 1921 року в місто Солсбері (тепер Хараре), столицю Південної Родезії (тепер Зімбабве). Джордж Філліпс, Томас Валдер та Вільям Доусон почали служити у Північній Родезії всередині 1920-х років. Інші брати, які були родом з Північної Родезії, познайомилися з Дослідниками Біблії, працюючи закордоном, і повернулися, щоб поширювати «добру новину про те, що добре» (Рим. 10:15). У ті часи Манассе Нкома та Олівер Кабунґо багато зробили в праці проповідування. Джозеф Мулемва із Замбії познайомився з правдою на шахті у місті Ванкіє (тепер Хванґе), що на півночі Зімбабве, і згодом вірно служив у західній частині Замбії. Фред Кабомбо служив першим роз’їзним наглядачем у тій території. Ці брати були першими проповідниками в неопрацьованих або мало опрацьованих територіях і заклали тверду основу для майбутнього росту.

Наприкінці Другої світової війни Чарльз Голлідей з Південно-Африканської Республіки прийняв запрошення Джорджа Філліпса, який служив в офісі в Кейптауні, відвідати групи зацікавлених в Західній провінції. Брат Голлідей разом з місцевим братом-перекладачем подорожували у товарних поїздах, на каное і на дрезині. Коли вони прибули до невеликого міста Сенанга, що 250 кілометрів північніше водоспаду Вікторія, їх вітала велика юрба людей. Деякі з присутніх добиралися кілька днів, щоб послухати біблійні істини, котрі пояснював брат Голлідей.

Приїздять випускники школи «Ґілеад»

У 1948 році двоє місіонерів Гаррі Арнот та Іен Фергессон прибули до Замбії. Брати почали приділяти особливу увагу проповідуванню серед тисяч європейців, які  переїхали працювати на мідних шахтах. Відгук був чудовий. Того року кількість активних Свідків зросла на 61 відсоток.

По багатьох місцях люди записувалися у чергу, щоб вивчати Біблію з місіонерами. Філіал придбав вантажний автофургон «Додж», який вже був в ужитку десять років. Його використовували два місіонери у роз’їзному служінні для поїздок у місцевості, віддалені від промислових центрів. В одному звіті філіалу повідомлялося: «Автомобіль служив добре, хоча деколи повертався до філіалу на трьох колесах або із зламаною ходовою частиною, половина якої тягнулася позаду».

У 1951 році в країні було вже шість місіонерів. У грудні 1953 року приїхало на допомогу ще шість. Серед них були Велора і Джон Майлз, які прослужили в Замбії шість років, а потім їх перевели до Зімбабве і згодом до Лесото. Протягом наступних років приїхали нові місіонери — Джозеф Гаврилюк, Джон та Іан Рентон, Юджін Кінащук, Пол Ондейко, Пітер та Вєра Паллісер, Евіс Морґан та інші,— які доклали багато зусиль у служінні. Для того щоб досягти успіху в такому служінні, братам, безперечно, треба було йти на жертви і вміти пристосовуватися.

«Він ще дитина»

«Я був упевнений, що це помилка»,— розповідає Вейн Джонсон про свої почуття, коли дізнався про призначення до Замбії. Вейн закінчив 36-й клас школи «Ґілеад» і приїхав до Замбії на початку 1962 року разом з Ерлом Арчібальдом. Тепер Вейн разом з дружиною Грейс служить в Канаді роз’їзним наглядачем. Він пригадує: «Тоді мені було лише 24 роки, а виглядав я ще молодшим. Я вивчав мову чиньяджа (також називається чичева) і часто  чув, як сестри, вперше побачивши мене, шепотіли одна одній: “Калі мвана” (що означає “Він ще дитина”)».

Вейн продовжує: «Я розумів, що мені треба в усьому покладатись на Єгову та його організацію. Мені хотілося, аби брати знали, що я згідно з принципом, записаним в Дії 16:4, лише передаю вказівки й інформацію, яку приготував Єгова та його організація. Я також намагався поводитись так, щоб це подобалось іншим. Озираючись назад, я досі дивуюсь, наскільки велика відповідальність мені була доручена».

Депортовані!

У 1960—1970 роках у країні відбулися зміни. Час від часу Свідки страждали від сильного переслідування. З 1964 року, коли Замбія стала незалежною країною, брати чимраз частіше стикалися з труднощами, пов’язаними із салютуванням прапору і співанням державного гімну. У кінці 1960-х років деякі політики почали вважати місіонерів ворогами уряду. У звіті філіалу пояснюється, що відбулося: «Рано-вранці 20 січня 1968 року до філіалу стали телефонувати старійшини практично з усіх англомовних зборів і казати, що їм вручили накази про депортацію. Цікаво, що накази про депортацію вручали не лише Свідкам Єгови з інших країн, але й громадянам Замбії, зокрема Джорджу Мортону і Айзеку Чіпунґу».

Події розгорталися дуже швидко. О десятій ранку того ж дня до філіалу прийшли працівники імміграційної служби і вручили повідомлення про депортацію п’ятьом подружжям місіонерів. Ось що пригадує місіонер Френк Люїс: «Ми й незчулися, як вони вже стояли перед вхідними дверима. Ще раніше брати вирішили, що місіонери, які перебували у філіалі, мають втекти через задні двері до будинку одного брата. Там вони повинні  були вжити заходів, які ми розробили на випадок заборони. Однак ми не хотіли йти з будинку, оскільки на горішньому поверсі лежала місіонерка, хвора на малярію. Але місцеві брати наполягали на цьому і обіцяли подбати про сестру. Ми знали, що так воно і буде.

Як же дивно було читати в газеті “Таймс оф Замбія”, що “Вартова башта”, як вони нас називали, тепер під забороною, а її “керівники” переховуються. Наші прізвища були на першій сторінці газети, а далі говорилося, що органи влади шукають нас у місті по домах! Місцеві брати, які залишилися у філіалі, добре впоралися із своїм завданням. Вони перенесли всі документи і літературу в різні місця. Як тільки це було зроблено, ми наступного ж дня повернулись до філіалу, щоб здатися в руки влади».

Біля філіалу стояв поліцейський і невдовзі деяким місіонерам та іншим іноземцям були вручені повідомлення про депортацію. «Ми виїжджали з країни серед останніх,— розповідає брат Люїс.— Нас здушили сльози, коли ми побачили групу незнайомих сестер, які пройшли зі своїми дітьми 25 кілометрів з Калулуші, щоб лише попрощатися з нами і потиснути нам руки».

Друга хвиля депортацій

Минув час. Альберт Мусонда, який тепер служить членом комітету філіалу в Замбії, тоді мав 22 роки і працював у Бетелі в бухгалтерії. Він пам’ятає той день 1975 року, коли несподівано прийшла поліція. «Вони дали місіонерам на збори менш як два дні»,— каже він.

Джон Джейсон додає: «У грудні 1975 року ми отримали короткого листа з імміграційної служби, в якому нам наказувалося залишити країну протягом 36 годин». Через місцевого адвоката ми подали апеляцію і нам дали  трохи більше часу, щоб місіонери змогли зібрати свої речі. Брат Джейсон говорить: «Після цього нам довелося розлучитися з людьми, яких ми дуже полюбили».

Дружина Альберта, Дейліс, пригадує: «Ми проводжали братів до аеропорту Саутдаун. Джон Джейсон полетів у Кенію, а Іен Фергессон — в Іспанію». Що ж було причиною другої хвилі депортацій?

Останньою краплею став конгрес 1975 року. Джон Джейсон розповідає: «Це був чи не найбільший конгрес, адже його відвідало 40 000 осіб. Конгрес проводився у дуже неспокійні часи». Так сталося, що поблизу проходили також політичні збори. Дехто з присутніх там закликав вжити суворих заходів проти Свідків Єгови через їхню нейтральну позицію у політичних питаннях. Брат Джейсон пригадує, що Свідків Єгови звинуватили у тому, ніби через їхній конгрес на політичні збори прийшло мало людей.

Місіонери повертаються

Місіонери змогли повернутися до Замбії аж через десять років. У 1980-х роках почався період більшої політичної стабільності і було знято деякі обмеження. У 1986 році з Гамбії прибули Едвард Фінч з дружиною Ліндою. Потім приїхали й інші, в тому числі Альфред і Гелен Кю, а також Дітмар і Сабіне Шмідт.

У вересні 1987 року через Південно-Африканську Республіку приїхали Дерелл і Сюзанне Шарп із Заїру (тепер Демократична Республіка Конго). Вони закінчили школу «Ґілеад» 1969 року і служили в Конго у роз’їзній праці. Це подружжя вже призвичаїлось до життя в Центральній Африці. Дерелл — дужий чоловік — провів у спеціальному повночасному служінні понад 40 років. Ось що він каже: «Місіонерський дім, в якому ми довго мешкали,  розташовувався у Лубумбаші, зовсім близько від кордону, тому ми частенько їздили до Замбії».

У Сюзанне залишилися яскраві спогади про цей час. «Через брак харчів у Конго на початку 1970-х років ми їздили до Замбії раз у кілька місяців, щоб купити продукти,— розповідає вона.— Потім на початку 1987 року Керівний орган запропонував нам залишити Конго і поїхати у нове призначення. Куди? До Замбії!» Оскільки в Конго проповідувати було чимраз важче, то подружжя Шарп дуже зраділо, що переїздить до країни, в якій ставало чимраз більше релігійної свободи.

Однак треба було зробити деякі зміни і в проповідницькому служінні, і в самому філіалі. Через часткову заборону публічного служіння більшість братів лише  проводили біблійні вивчення. Багато вісників не вміли проповідувати відкрито від дому до дому, та й боялися цього. Але таке проповідування є основним способом публічного служіння Свідків Єгови. Тож братів заохочували бути сміливішими у проповідуванні від дому до дому, адже ситуація в країні покращилася і поліція практично не звертала уваги на нашу діяльність.

Рухаємося вперед, а не назад

Комітет філіалу був стурбований сповільненням зросту в 1970-х роках. Через місцеві традиції багатьом братам було важко вивчати з власними дітьми, а оскільки проповідування від дому до дому було заборонено, то зазвичай батьки дозволяли іншим проводити вивчення зі своїми дітьми. Самі ж батьки проводили вивчення з чужими дітьми. Тож треба було зробити рішучі кроки. Протягом кількох років вісників заохочували відкинути небіблійні традиції і звичаї. Збори відгукнулися на таке заохочення і отримали благословення. Вісники докладали великих зусиль, щоб узгодити своє життя з біблійними принципами і нормами всесвітнього братства.

За п’ять років, які минули з часу депортації 1975 року, кількість вісників у країні зменшилася майже на 11 відсотків. Натомість протягом подальших п’яти років від часу повернення місіонерів у 1986 році, найвища кількість вісників збільшилася на понад 50 відсотків. Відтоді кількість активних вісників зросла більш ніж удвоє.

У листі до філіалу Сайлас Чіввека, колишній роз’їзний наглядач, написав: «З 1950-х років випускники школи “Ґілеад” допомагали іншим прямувати до зрілості. Місіонери були дуже терплячими, співчутливими і добрими. Зближуючись з вісниками, вони бачили, що треба ще виправити». Така нелицемірна, сердечна допомога місіонерів позитивно впливає на зріст і сьогодні.

 Друковане слово

Подібно до Павла і його товаришів, сучасні Свідки Єгови доводять, що є служителями Бога, використовуючи «зброю праведності і в правій, і в лівій руці» (2 Кор. 6:7). Ведучи духовну війну, вони послуговуються «зброєю», тобто засобами для поширення правдивого поклоніння.

Спочатку наші публікації видавалися лише англійською мовою. І хоч у Південній Африці були передплатники журналу «Вартова башта» ще в 1909 році, однак біблійна правда переважно поширювалася усно. Ось що розповідав один брат про ті часи: «У кожному селі є місце для зборів, на якому розглядаються різні громадські справи. Там виступає приїжджий брат, який перекладає прочитані абзаци з англійської на місцеву мову. Також брат відповідає на запитання». Звичайно, точність істин, які проповідувалися, великою мірою залежала від здібностей і спонук перекладача. Тому, щоб зацікавлені отримували однакові й точні знання, необхідно було регулярно видавати біблійні публікації місцевою мовою.

Нові публікації

На початку 1930-х років мовою чиньяджа вийшла книжка «Гарфа Божа» і деякі брошурки. У 1934 році невелика група активних вісників розповсюдила понад 11 000 публікацій. Їхня діяльність розлютила противників, які почали чинити «зло під виглядом закону» (Пс. 94:20, Хом.). І все ж наприкінці 1949 року, коли з журналу «Вартова башта» було знято заборону, брати почали розмножувати на мімеографі і розсилати передплатникам щомісячне видання цього журналу мовою бемба.

 Джонас Манджоні пригадує, як він працював над журналом на початку 1950-х років. «Я один перекладав мовою бемба. Я отримував англійський текст, перекладав його і робив виправлення. Потім я друкував його, робив матриці і розмножував. Це займало багато часу, адже деколи доводилося виготовляти по 7000 примірників кожного номера. Я вручну виготовляв і зшивав кожен журнал. Потім надсилав журнали у збори. Багато часу йшло й на те, щоб наклеїти марки на посилки з журналами і віднести їх на пошту».

Незважаючи на примітивні технічні засоби у той час, перекладачі віддано виконували свою працю, усвідомлюючи її цінність. Джеймс Мванґо був у роз’їзному служінні і, крім того, займався перекладом, записуючи його від руки, переважно при світлі свічки. Він каже: «Я ніколи не почувався надто виснаженим від цієї роботи. Мені було приємно усвідомлювати, що завдяки моїй праці брати отримують духовну поживу, яка допомагає їм прямувати до зрілості».

«Передавати з рук в руки»

Щоб перекладач правильно передавав біблійну правду, він повинен не лише добре знати рідну мову, а й розуміти англійський текст. Ерон Мапуланґа розповідає: «Деколи трапляються фрази, які не можна перекладати буквально. Пам’ятаю, як ми обговорювали англійський вираз, який означає “передавати з рук в руки”. Він вживався в одній з наших публікацій, коли говорилося про те, як Ілля передавав Єлисею свої обов’язки. Один брат переклав буквально англійський вираз і вийшло, що Ілля з Єлисеєм “обмінялися руками”. Я засумнівався, чи він правильно передав зміст. Порадившись з іншими братами, ми зрозуміли правильне  значення цього виразу. Пригадую також, що нам радили не перекладати текст слово в слово, щоб переклад не звучав по-англійськи. Ми намагалися не перекладати буквально, а так, щоб це звучало природно нашою мовою».

На допомогу приходять нові технології

З 1986 року в філіалах почали використовувати MEPS (Багатомовна система електронного фотонабору). Це допомогло значно прискорити працю перекладу, перевірки і комп’ютерної верстки тексту. Ближче до наших часів брати почали використовувати такі засоби, як Програма для перекладу публікацій Товариства «Вартова башта» та інші програми, які допомагають перекладачам. У наш час здійснюється переклад на кілька основних місцевих мов, тож більшість замбійців можуть читати біблійні публікації рідною мовою. «Переклад нового світу» та інша «зброя праведності» надзвичайно допомагають щиросердим людям пізнавати Єгову (2 Кор. 6:7).

Допомога біженцям

Багато людей в Африці ведуть щасливе і мирне життя. Однак, на жаль, чимраз більше людей страждає від війни. За одну ніч сусіди стають ворогами, невинні люди покидають свої домівки і плюндруються цілі села. Біженці, несучи в руках те, що встигли взяти з дому, шукають притулку. У такій ситуації сьогодні опиняються мільйони людей.

У березні 1999 року тисячі людей ринули до Замбії, втікаючи від заворушень у Демократичній Республіці Конго. Як це буває на війні, військові займалися мародерством, змушували чоловіків переносити тяжкі  вантажі, знущалися над жінками і дітьми. Оскільки Свідки Єгови не погоджуються носити зброю, багато з них потерпало від приниження і жорстоких побоїв. Катату Сонґа, ревний сталий піонер, якому близько 55 років, пригадує: «Вони поклали мене перед жінками і дітьми і били батогами, поки я не зомлів».

Щоб уникнути такого жорстокого ставлення, багато сімей рятувалися втечею. Мапенґо Кітамбо, біжучи через буш, розлучився зі своїми синами. Він пояснює: «Не було часу шукати одне одного. Треба було йти вперед, хоча ми дуже хвилювались за своїх рідних». Багато людей подолали сотні кілометрів пішки або на велосипедах, втікаючи від небезпеки.

Невелике містечко Капута було переповнене біженцями. Серед них було близько 5000 братів з рідними, всі були дуже змучені після далекої і виснажливої подорожі.  Хоча 200 вісників Царства, які жили в містечку, не знали, що до них прибудуть біженці, однак вони охоче виявили християнську гостинність до братів і сестер. Біженець Манда Нтомпа пригадує: «Ми були дуже вражені любов’ю і гостинністю, які до нас виявили. Зрозумівши, що ми також Свідки Єгови, місцеві брати розчинили перед нами двері своїх домівок. Подібно до вдови із Сарепти, вони були готові поділитися з нами тим малим, що самі мали».

На півночі країни, недалеко від озера Мверу, невелика група місцевих Свідків подбала про сотні біженців. Вони організовано забезпечили їх їжею і житлом. Поблизький збір привіз маніок і рибу. Зрештою через три місяці конголезьких Свідків зареєстрували і перевели до табору біженців.

Той, хто втікає від насилля, рідко бере з собою книжки і журнали. Часто  люди, рятуючи своє життя, залишають найцінніші речі. Народ Бога поводиться зовсім інакше. Хоч їм довелося раптово втікати, багато Свідків захопили з собою публікації. І все ж Біблій і біблійних публікацій бракувало. Зазвичай на зібранні із 150 осіб було лише приблизно п’ять книжок. Як же присутні брали участь у зібранні? Один брат розповідає: «Ті, у кого були Біблії, відшукували вірші, а ті, хто їх не мав, уважно слухали. Тож усі могли хвалити Єгову і підбадьорювати одне одного коментарями».

Матеріальні потреби враховано

Більшість біженців – це діти і жінки. Часто вони приходять хворі і голодні. Як Свідки Єгови допомагають їм? У газеті «Таймс оф Замбія» повідомлялося: «Дуже приємно, що Товариство Свідків Єгови в Замбії послало добровольців і рятівників до колишнього Заїру, щоб полегшити становище біженців у районі Великих озер». У статті пояснювалося, що Свідки з Бельгії, Франції та Швейцарії «надіслали для біженців 500 кг ліків, 10 тонн вітамінів, 20 тонн їжі і понад 90 тонн одягу, 18 500 пар взуття та 1000 ковдр, загалом на суму майже 1 мільйон американських доларів».

Брат Нтомпа розповідає: «Це був для усіх нас надзвичайно радісний і підбадьорливий день, коли прибула допомога. Яка ж турботлива наша організація! Завдяки такому великому вияву любові у житті багатьох невіруючих родичів наших братів відбувся перелом. З того часу декотрі з них приєдналися до нас і роблять добрий поступ у поклонінні Богу». Допомога розподілялася серед усіх біженців без різниці.

У кінці 1999 року кількість переселенців у країні сягнула понад 200 000 осіб. У місцевій газеті писалося:  «Замбія прийняла чи не найбільшу кількість біженців в Африці». Незважаючи на зусилля влади забезпечити потреби біженців, розчарування і незадоволення вилилося в агресивні протести. Після одного заворушення представники дирекції табору біженців звернулись до районного наглядача і звинуватили його в тому, що він не допоміг їм зберегти порядок, хоча Свідки Єгови не брали участі у жодних заколотах. Районний наглядач люб’язно, але рішуче відповів: «Я таки вам допоміг! Уявіть, що було б, якби до натовпу приєдналося ще 5000 осіб! Подякуйте, що принаймні 5000 біженців не брали участі в бунті через те, що вони Свідки. Це мої брати!»

Свідки Єгови відомі за позитивний вплив на громади біженців. Один урядовець сказав: «Ми чули, що Свідки Єгови дуже релігійні, і ми призначили багатьох з них відповідальними за групи в таборах. Відтоді там запанував спокій, бо тепер усі читають Біблію. Я дякую Богові, що серед нас є такі люди і що в таборі настав спокій».

Слухняність Божій забороні вживати кров

Хоча мудрість біблійного наказу «стримуватися від... від крові» очевидна вже досить довго, однак у субсахарській Африці дуже поширене нерозуміння безкровних методів лікування і упереджене ставлення до них (Дії 15:28, 29). На жаль, через це Свідки Єгови страждають від грубого поводження і приниження. Нерідко ставалися такі випадки, коли дитині, яка лежала в лікарні, переливали кров вночі без відома батьків.

Майкл, шестирічний внук сестри Дженали Мукусао, за яким вона доглядала, потрапив у лікарню з важкою формою анемії. Лікарі приписали йому переливання крові. Коли сестра Мукусао відмовилася від цього, її  залякували та ображали впродовж чотирьох днів. Вона каже: «Я просила їх, я показувала їм свою картку “Медичне застереження”, але вони не хотіли мене слухати. Медсестри обзивали мене відьмою і звинувачували в тому, що я хочу вбити свого внука».

Через таку ворожість багато хто вагається лягати в лікарню. Чимало лікарів нехтує правом пацієнта на свідому згоду. Ті декілька лікарів, які готові допомогти, наражаються на жорстку критику і навіть на загальний осуд з боку своїх колег через те, що нібито вдаються до нетрадиційної медицини. До того ж труднощі виникають через слабо розвинену інфраструктуру та обмежені альтернативи переливанню крові. Однак у 1989 році відомий медичний працівник, який працює у промисловому регіоні, де видобувається мідь, сказав: «Переливання крові не можна призначати без згоди людини». Очевидно, що деякі медики починають змінювати свої погляди.

Важливі комітети

У 1995 році в Замбії було засновано Службу лікарняної довідки разом з комітетами зв’язку з лікарнями (КЗЛ). Мало хто тоді міг уявити, наскільки сильний вплив ці комітети матимуть на ставлення медиків до безкровних методів лікування і до прав пацієнта. Зокрема у роботу КЗЛ входить відвідування лікарень, опитування лікарів і проведення презентацій перед медпрацівниками. Їхня мета — налагодити співпрацю і запобігти конфронтаціям. Про рівень їхнього професіоналізму можна судити з того, як реагують медики на такі презентації. У лікарні на півдні країни один медик сказав братам: «Ви — лікарі, але просто не хочете зізнатися в цьому».

 Один лікар з Нідерландів, який працював в обласній лікарні на заході Замбії, сказав: «Два тижні тому ми обговорювали, що через побічні дії необхідно скоротити використання крові. Сьогодні до нас приходять фахівці і пропонують поговорити на цю тему». Невдовзі медперсонал, який побував на презентаціях КЗЛ, почав рекомендувати своїм колегам відвідати їх. Програма настільки сподобалась медиками, що тепер вони охоче співпрацюють з братами.

У Замбії до лікарів переважно ставляться майже як до богів. Отже, щоб порозмовляти з ними, деяким братам з КЗЛ доводиться боротись з почуттям неповноцінності. Брат Смарт Фірі, який служив головуючим комітету в Лусаці, пригадує: «Я не маю медичної освіти, тому почувався дуже невпевнено».

Однак з часом наполегливість і довіра до Єгови винагородилися. Інший член комітету пригадує свої початки: «Ми втрьох пішли на зустріч з лікарем, який вважався світилом і навіть був міністром охорони здоров’я. Ми дуже хвилювались. У коридорі, перед кабінетом лікаря, ми помолились до Єгови, просячи, щоб він допоміг нам промовляти зі сміливістю. Коли ми зайшли до кабінету, то там відбулася добра розмова, і лікар був готовий співпрацювати з нами. Я зрозумів, що Єгова підтримує нас, тож немає підстав боятися».

Доказом чимраз більшої співпраці між КЗЛ і медиками є те, що лікарі готові братися за складні випадки, на які кілька років тому ніколи б не погодилися без дозволу переливати кров. У жовтні 2000 року двоє хірургів зробили сміливе рішення прооперувати маленьку Беатріс, шестимісячне немовля з Демократичної Республіки Конго. Хоча операція на біліарну атрезію пройшла  успішно і без використання крові, цей випадок набув негативного розголосу.

Проте заява у пресі професора Лупандо Мунконґе, голови групи лікарів, які виконували операцію, змінила ситуацію. Професор чітко пояснив позицію батьків Беатріс. Це великою мірою пригасило негативну реакцію засобів масової інформації. Через два місяці в документальному кінофільмі було представлено позитивний погляд на нашу позицію і на безкровну медицину та хірургію.

«Робіть її швидко»

Зовсім не багато лікарів продовжують скептично ставитися до відмови Свідків від крові. Більшість лікарів, навіть у сільських місцевостях Африки, визнає, що альтернативні методи — прості, безпечні та ефективні. Чимало пацієнтів навчилися сміливо обстоювати свої права. Для цього їм треба було ознайомитися з основними питаннями і навчитися слухатись свого сумління.

Навіть діти мають «мову вправну» (Ісаї 50:4). Натан, восьмирічний хлопчик, хворий на остеомієліт лівої стегнової кістки. Перед своєю операцією він сказав лікарям: «Я вас дуже прошу, коли будете робити мені операцію, то робіть її швидко, щоб я не втратив багато крові. І не переливайте мені крові, а то мої батьки і Єгова ніколи вам цього не пробачать». Після операції один хірург похвалив батьків Натана за те, як вони його виховали. Лікар смиренно сказав: «Це вперше, коли молодий пацієнт нагадав мені, як важливо поважати Бога».

Апостол Павло сказав: «Рекомендуємо себе як Божі служителі: коли... цілими ночами не змикаємо очей». Божі служителі часто не сплять ночами, турбуючись про своїх співвіруючих і дбаючи про поступ правдивого  поклоніння (2 Кор. 6:3—5). Це часто можна сказати і про братів, які служать у КЗЛ. Така саможертовність не залишається непоміченою. Одна сестра сказала: «Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Брати з КЗЛ виявили надзвичайний дух саможертовності, коли відразу ж прийшли мені на допомогу і завжди були зі мною у важкий для мене час. Коли я вдруге протягом доби лягла на операційний стіл, то зовсім не панікувала. Мене дуже зміцнили слова потіхи від братів». Авжеж, усупереч «поганим відгукам» Свідки Єгови продовжують рекомендувати себе як Божі служителі, охоче співпрацюючи з медиками (2 Кор. 6:8). Зміцнені ‘добрими відгуками’, вони залишаються вірними Божому наказу «стримуватися... від крові».

Школа удосконалення служіння

«У багатьох країнах група з 25 або більше молодих чоловіків може вважатися підозрілою і загрожувати громадському спокою,— сказав Сайрес Н’янґу, член комітету філіалу в Замбії.— Ми випустили вже 31 клас Школи удосконалення служіння (ШУС). У цій школі навчалося чимало енергійних, відданих християнських чоловіків, котрі приносять користь суспільству, в якому служать». Понад 600 випускників цієї міжнародної школи служать у різних видах повночасного служіння в шести країнах у південній частині Африки. У Замбії більше половини роз’їзних наглядачів є випускниками ШУСу. Для чого потрібна ця школа і чого вдалося досягти завдяки їй?

З дня випуску першого класу в 1993 році кількість активних вісників у Замбії зросла майже на 60 відсотків. І далі існує велика потреба у чоловіках, придатних служити в зборах країни, особливо в тих місцевостях,  в яких традиції і звичаї суперечать біблійним принципам. Підкресливши потребу у здібних чоловіках для пастирської праці і праці навчання, один випускник сказав: «Проблемою в нашому полі є те, що люди схильні толерувати правопорушення. Я зрозумів, що треба бути непохитним стосовно того, що правильне, і не виходити за рамки написаного».

Спочатку студентам важко сприймати великий обсяг інформації, і вони не призвичаєні до глибокого вивчення. А втім, викладачі готові прийти на допомогу. Один з них, Сарел Гарт, сказав: «Для мене навчати кожен клас — це ніби вести групу туристів через гори. На початку всі чужі одне одному, кожен намагається призвичаїтись до незнайомого і трохи страшного оточення. Деколи на дорозі трапляються великі камені. Студенти долають перешкоди і продовжують йти вгору. Коли вони озираються назад, то бачать, що подолані  ними перешкоди, які колись здавались їм нездоланними, тепер виглядають незначними».

Багато учнів порівнюють духовний поступ, який вони зробили протягом навчання у школі, з метаморфозою. Елад, який тепер служить спеціальним піонером, сказав: «Я вважав себе нездатним навчати і надто молодим для більших відповідальностей у зборі. Школа допомогла мені зрозуміти, що я можу бути корисним. У зборі, в який мене спочатку призначили, було 16 вісників, і вони проводили мало успішних біблійних вивчень. Перед служінням ми регулярно розглядали поради і репетирували вступи. У 2001 році в цьому зборі було вже 60 вісників, з них 20 служили у віддаленій групі».

Від чого залежить успіх

Які чинники сприяють успіху Школи удосконалення служіння? Річард Фрудд, один з викладачів, пояснює:  «Ми наголошуємо на необхідності завжди бути смиренним і не думати про себе більше, ніж належить. Ми шукаємо в учнях зрілості, співчуття і вміння справлятися зі складними завданнями і при цьому зберігати радість. Якщо брати можуть знаходити з іншими спільну мову, показують, що хочуть самі служити, а не чекають, коли хтось послужить їм, то ми вважаємо, що школа досягла своєї мети».

Студенти погоджуються з цими словами. Емануель, випускник 14-го класу, сказав: «Якщо тебе призначили в якійсь збір, то це не означає, що необхідно поспіхом виправляти там кожну дрібницю. Натомість у першу чергу треба брати участь разом зі збором у найважливішій праці — проповідуванні доброї новини».

Моузес, піонер, сказав: «Я зрозумів, що Єгова може використати будь-яку смиренну особу, а знання і досвід не завжди мають велике значення. Любов до братів у зборі і до людей в полі, а також вміння співпрацювати з іншими — ось що важливо для Бога».

Великі зібрання

Дохристиянські свята ізраїльського народу і їхні «святі збори» були радісними подіями, які допомагали присутнім зосереджуватись на духовному (Лев. 23:21; Повт. 16:13—15). Те саме можна сказати і про сучасні зібрання Божого народу. У Замбії конгреси не проходять в сучасних і розкішних спорткомплексах. Брати будують так зване конгресове село, в якому також є невеликі хатини для нічлігу.

Протягом років брати звели в таких місцях більш постійні будівлі. Однак на початках виникали складні ситуації, вирішення яких вимагало неабиякої винахідливості. «На місці проведення районного конгресу,—  пригадує обласний наглядач,— брати будували для мене хатинку, зазвичай з трави. Потім вони робили паркан довкола місць для сидіння. Сидіннями слугували земляні насипи, які вкривалися “подушками” з трави. Деколи брати робили сцену, розбиваючи верх покинутого термітника. На цьому підвищенні вони ставили намет, з якого велася програма».

Пітер Паллісер, місіонер, пригадує: «На одному конгресі брати вирішили зробити підняту сцену. Один брат знав, як поводитись з вибуховими речовинами. Він заклав вибухівку і підірвав верх покинутого термітник, котрий був майже 6 метрів заввишки. Після цього залишилося підвищення, на якому ми побудували платформу».

Надзвичайні зусилля

Конгреси переважно проводяться у важкодоступних місцевостях, віддалених від головних доріг. Робінзон Шамулума добре пам’ятає конгрес 1959 року. «Наша група з 15 осіб виїхала на велосипедах до Кабве, що в Центральній провінції,— розповідає він.— З продуктів харчування ми везли з собою пшоно і в’ялену рибу. Ночували ми в буші. У Кабве ми сіли на поїзд і зрештою доїхали до місця проведення конгресу. Наша подорож тривала чотири дні».

 Лемп Чісенґа пригадує, що один брат зі своїми шістьома дітьми подорожував 130 кілометрів пішки і на велосипедах, щоб побувати на конгресі. Він каже: «Для подорожі вони запаслися їжею: смаженим маніоком, арахісом і арахісовим маслом. Часто їм доводилося зупинятись на ніч в буші просто неба».

Коли Вейн Джонсон служив обласним наглядачем, то бачив, що чимало братів докладають великих зусиль, щоб побувати на конгресі. Він написав: «Один спеціальний піонер майже тиждень добирався велосипедом на конгрес. Інші їхали у кузові вантажівки. Багато хто прибував на початку тижня, в який проводився конгрес. Вночі вони збиралися довкола багать і співали пісень. Деколи було стільки бажаючих іти у проповідницьке служіння, що ми за тиждень тричі опрацьовували територію».

 Переслідувані, але не забуті

Великі зібрання і далі зміцнюють та підбадьорюють братів. Сьогодні проведення наших конгресів позитивно висвітлюється у засобах масової інформації. Однак у період політичних змін, особливо в 1960-х і 1970-х роках, такі події викликали підозру. Деякі урядовці робили все можливе, щоб обмежити наше поклоніння. Через відмову співати державний гімн брати не могли отримати потрібних дозволів в поліції для проведення публічних зібрань. Згодом були накладені обмеження на кількість присутніх. Дарлінґтон Сефука пригадує: «Останнім роком, коли Свідки Єгови могли вільно збиратися просто неба, був 1974-й. Міністр внутрішніх справ оголосив, що жодне публічне зібрання не може проходити без підняття державного прапору і співання гімну». Але братам дозволяли збиратися в місцевих Залах Царства у межах трав’яної огорожі. Пристосувавшись до такої ситуації, філіал подбав, щоб районні конгреси проходили в Залах Царства, на яких були присутні лише один-два збори.

Обласні конгреси також проводились у менших масштабах. «Замість одного великого обласного конгресу, ми проводили 20 маленьких,— пригадує брат, який брав участь в організації проведення конгресів.— Багато братів навчилися проводити програму і служити у відділах конгресів, тож, коли заборону було знято, у нас з’явилось чимало досвідчених братів, які вміли організовувати обласні та районні конгреси».

Хрещення

Від початку 1940-х років брати докладали особливих зусиль, аби впевнитись, що ті, хто хоче охреститися, усвідомлюють важливість такого кроку. Декому  дуже важко повністю покинути Вавилон Великий і звичаї фальшивої релігії (Об’яв. 18:2, 4). Крім того, проблему погіршувало те, що відносно мало людей вміли добре читати, і багато зборів не отримували достатньо посібників для вивчення Біблії. Тому районні та обласні наглядачі проводили співбесіди з кожним, хто збирався охреститись. Джефрі Вілер, випускник 33-го класу школи «Ґілеад», пригадує: «Ми уважно дивилися, чи матері, які хотіли охреститись, не чіпляють на своїх немовлят охоронні намиста та амулети. Часто ми проводили співбесіди до пізньої ночі у тиждень, в який проводився конгрес,— так багато було охочих охреститися». Завдяки сердечній допомозі, яку надавали старійшинам зборів роз’їзні наглядачі, новим публікаціям, як-от «Для моєї ноги Твоє Слово — світильник», та іншим організаційним удосконаленням зменшилась потреба в таких співбесідах.

Страх перед публікою

Однією з найулюбленіших особливостей конгресу завжди були костюмовані біблійні драми. Кожен учасник серйозно ставиться до відповідальності передати почуття свого персонажа, і нема такого замбійця, який би вкладав у свою гру надто мало емоцій. Френк Люїс, колишній місіонер, а тепер член родини Бетелю  в Сполучених Штатах Америки, пригадує: «Колись ми не записували драми на касету. Брати мусили завчати свої ролі напам’ять. Мені пригадується конгрес у Північній провінції, де ми виступали зі своєю першою драмою, яка була про Йосипа. Оскільки пошта запізнилася, то брати не отримали сценарій. Тож ми повинні були допізна проводили репетиції, щоб допомогти братам запам’ятати свої слова. Під час драми ми дійшли до дії, в якій дружина Потіфара кричить до свого чоловіка, що Йосип намагався зґвалтувати її. У той момент брат, який грав Потіфара, злякався і зійшов зі сцени. Я стояв за сценою, щоб підказувати братам слова, і побачив це. Я швидко нагадав йому перші слова і виштовхнув його назад на сцену. Тоді він дуже природно вигукнув зневажливі слова чоловіку, якого звинуватили у зґвалтуванні. Хоча драма мало не зірвалася, кожен раз, читаючи цю біблійну оповідь, я думаю: “А може, так воно і було. Можливо, Потіфар розлютився і вийшов з кімнати, а тоді, взявши себе в руки, повернувся, щоб засудити Йосипа!”».

У 1978 році було полегшено урядову заборону збиратись великими групами, яка тривала чотири роки, але провести конгрес «Переможна віра» було нелегко. Колишній роз’їзний наглядач пригадує: «На цьому конгресі ми поставили всі драми, які не бачили в ті роки, коли були змушені збиратися в Залах Царства. Конгрес тривав п’ять днів, і кожен день ми мали по одній драмі. Ми не пропустили жодної драми! Це було дуже добре, однак представнику Бетелю важко було переглянути наперед всі ці драми. Ми мали дуже багато роботи».

«Я можу по правді сказати, що ніколи не був на більш радісному конгресі,— сказав член комітету філіалу. — Вранці сім’ї виходили зі своїх хатин, усі чисті й акуратні. Вони прийшли до Єгови, тож старалися виглядати якнайкраще. Часто присутнім доводилося сидіти не в тіні, а на сонці. І все ж вони сиділи цілий день і уважно слухали. За цим так приємно було спостерігати». Спілкування з братами — це невід’ємна частина поклоніння Свідків Єгови (Євр. 10:24, 25). Хоча люди Єгови деколи ‘сумують’ через особисті труднощі чи релігійне переслідування, однак вони знають, що відвідування великих зібрань — це причина бути «завжди радісними» (2 Кор. 6:10).

 Будівництво Залів Царства

«Я пишу цей лист для того, щоб дозволити вищеназваному збору володіти власною землею. Вона передається збору в постійну власність, і я згідний, щоб ця земля належала йому впродовж 150 років. Ніхто не повинен турбувати збір, аж поки не настане Рай» (вождь Калілелі).

На початку минулого століття шукачі правди в Південній Африці зрозуміли, що потрібно збиратися разом для поклоніння Єгові. Приблизно у 1910 році Вільям Джонстон повідомив, що групи, кількість яких швидко зростала, будували з доступних матеріалів місця для зібрань. Декотрі з тих місць були досить великими і вміщали 600 чоловік. Багато вісників прагнули мати власні місця для поклоніння, але не всі підтримували цю ідею. Голланд Мушімба, який пізнав правду на початку 1930-х років, згадував: «Хоча місцевих братів заохочували збиратися разом, проте майже не наголошувалося на тому, щоб мати постійне місце для проведення зібрань. Зазвичай ми збиралися десь під великим деревом або на подвір’ї у когось із братів. Дехто дотримувався погляду, який ґрунтувався на Луки 9:58. Там говориться, що навіть Ісус не мав постійного місця для зустрічей, тож для чого нам будувати зал?»

До 1950 року зібрання проводились здебільшого у простих і хистких будівлях, зроблених з неотесаного дерева та глини. Іен Фергессон переконав директора шахти виділити ділянку землі для Залу Царства у густозаселеному регіоні Коппербелт. У 1950 році побудували перший Зал Царства. Це було у Вусекілі. Через 10 років брати почали проектувати стандартні зали. Першим Залом Царства, побудованим за цими проектами, був будинок з плоским дахом. Він коштував майже 12 000 замбійських квач. Тоді це були великі гроші, але сьогодні  через інфляцію та сума дорівнює приблизно трьом доларам США!

Оскільки Свідки відмовлялися купляти партійні квитки, їх жорстоко переслідували активісти правлячої партії. Місця для поклоніння спалювали. Брати були налякані можливими нападами, і тому декотрі з них вважали, що ліпше зустрічатися просто неба та не будувати нових залів. На початку 1970-х років були впроваджені подальші обмеження, і через це ставало дедалі важче отримувати земельні ділянки. Хоча всі знали про нейтральну позицію Свідків Єгови, органи влади в деяких місцевостях наполягали на тому, щоб до всіх прохань, поданих у письмовій формі, прикріплялися партійні квитки.

Вістон Сінкала згадує: «Нам було важко придбати ділянку, не кажучи вже про дозвіл на будівництво. Коли ми сказали у міській раді, що збираємося подавати на них до суду, вони подумали, що це жарти. Ми знайшли досвідченого юриста, і через два роки суд виніс рішення на нашу користь, наказавши міській раді виділити нам земельні ділянки для будівництва. Завдяки цьому ми мали більшу свободу».

Чорний кінь

Рідко коли збори отримували ділянку землі разом з юридично оформленими документами. Брати часто знаходили незайняті ділянки землі, але без документів на них не можна було зводити постійних будівель. Матеріали коштували дорого, тому багато хто використовував для будівництва листи заліза або пусті цистерни з під пального, які розпилювали, вирівнювали, а потім прибивали цвяхами до дерев’яної рами. Один старійшина розповідає про таку споруду: «Ми покрили листи заліза смолою, і здалека зал виглядав, наче великий чорний кінь. У залі стояла нестерпна спека».

 Колишній районний наглядач сказав: «Коли я розповідаю про минуле, то мені якось незручно називати ті будівлі Залами Царства. Вони дійсно не представляли гідним чином Всевишнього Бога Єгову».

Декотрі збори вирішили орендувати зали. Хоча така оренда коштувала недорого, вона була пов’язана з певними проблемами. Ось що згадує Ідріс Мунді, яка в 1970-х роках належала до єдиного англійського збору в Лусаці: «Ми орендували зал, який також використовувався для дискотек. Щосуботи тут випивали і танцювали майже до ранку, тому в неділю нам потрібно було приходити значно швидше, щоб поприбирати. У залі смерділо пивом і цигарками, це місце не було придатне для поклоніння Єгові».

Джексон, чоловік Ідріс, пригадує: «Якось у неділю посеред програми до залу ввійшов молодий чоловік. Він пройшов через весь зал, узяв ящик з пивом, яке залишив минулої ночі, і вийшов, не звертаючи уваги на присутніх». Тож немає нічого дивного, що брати так прагнули мати свої Зали Царства!

Грандіозна програма будівництва

Чим більше людей відгукувалося на звістку про Царство, тим більшою ставала потреба у відповідних залах. Але попри ентузіазм і ревність у служінні декотрі брати ледве забезпечували їжею свої сім’ї, не кажучи вже про особистий внесок для оплати будівництва Залу Царства. Єгова, чия рука ніколи не буває короткою, збирався зробити їм приємну несподіванку.

Керівний орган з’ясував, що потрібно побудувати понад 8000 Залів Царства в 40 країнах світу, що розвиваються. Тому було прийнято рішення про прискорення будівництва Залів Царства. Спочатку побачили, що в деяких місцевостях може бракувати майстрів для здійснення  таких проектів. Також може бути недостатнім технічне забезпечення. Крім того, в економічно бідних країнах багато зборів не спроможні були б повернути гроші, взяті у позику. До того ж швидко зростала кількість вісників, і тому філіалам було важко в певних регіонах розгорнути добре організовану програму будівництва. Зважаючи на все це, Керівний орган заснував у США проектно-будівельний комітет для нагляду за розвитком програм будівництва Залів Царства по цілому світі. Була розроблена інструкція для будівництва Залів Царства в країнах з обмеженими ресурсами. Працювати на таких будовах призначили досвідчених добровольців з-за кордону.

Інколи потрібно було змінювати традиційні методи будівництва і сам підхід до цієї справи. Скажімо, у Замбії на будові жінки́ виконували лише допоміжні роботи: вони носили воду і пісок та готували їжу. Але будівельні групи хотіли залучити сестер безпосередньо до будівельних робіт і повною мірою використовувати робочу силу.

Один керівник у Східній провінції не міг повірити своїм очам, коли побачив, як сестра мурувала стіну Залу Царства. Він вигукнув: «Я ще ніколи не бачив жінки, яка кладе цеглу і робить це так вміло! Думаю, мені дуже повезло, що я побачив це».

«Наша духовна лікарня»

Програма будівництва сильно вплинула на місцевих мешканців. Чимало осіб, які колись байдуже чи вороже ставилися до Свідків Єгови, змінили свій погляд і стали більш толерантними. Наприклад, один керівник у Східній провінції, який спочатку не дозволяв будувати Зали Царства в його місцевості, сказав: «Спершу я хотів задовольнити ваше прохання, але на мене тиснули служителі різних релігійних груп. Тепер я бачу, що у вас добрі наміри. Ваша чудова споруда — це наша духовна лікарня».

 Наша головна християнська праця — це проповідування «доброї новини про царство» (2 Кор. 6:5; Матв. 24:14). Святий дух не тільки спонукує Божих служителів проповідувати, але й заохочує їх енергійно працювати, щоб сприяти справам Царства через будівництво належних місць для проведення зібрань. Завдяки програмі будівництва брати у зборах отримали новий поштовх для служіння. Один брат сказав: «Тепер під час проповідування ми без вагань запрошуємо людей на наші зібрання. Ми знаємо, що вони прийдуть не в якусь халупку, а в Зал Царства, який прославляє Єгову».

А ось що сказав інший брат: «Ми, можливо, не достойні мати такий чудовий Зал Царства в буші, але Єгова достойний цього. Я щасливий, що такі місця для поклоніння прославляють Єгову».

Роз’їзна праця

Божим служителям дуже потрібна витривалість (Кол. 1:24, 25). Роз’їзні наглядачі подають гарний приклад саможертовності заради справ Царства. Вони з любов’ю виконують свої пастирські обов’язки, зміцняють збори і доводять, що є «людьми, які стали дарами» (Еф. 4:8; 1 Фес. 1:3).

Наприкінці 1930-х років здібні чоловіки отримали підготовку, щоб служити зональними і регіональними служителями (так тоді називали районних та обласних наглядачів). Джеймс Мванґо пригадує: «Подорожувати до зборів було нелегко. Нам видали велосипеди, але брати пішки супроводжували нас, несучи наш багаж. Така подорож могла тривати кілька днів. Зазвичай ми проводили з кожним збором два тижні».

«Брат... відразу зомлів»

У ті дні, як і сьогодні, подорожувати сільською місцевістю було важко. Робінзон Шамулума, якому тепер  за 80, виконував роз’їзну працю разом зі своєю дружиною Джуліаною. Робінзон згадує, як у період дощів вони потрапили під сильну зливу. Коли гроза вщухла, небо розвиднілось, але їм довелося пробиратись крізь багнисту воду. Вона сягала аж сидінь велосипедів! Прибувши у збір, Джуліана була настільки виснаженою, що навіть не мала сили напитись води.

Інок Чірва, який служив у 1960—1970 роках районним і обласним наглядачем, говорить: «Понеділок був дуже важким днем, оскільки треба було їхати до іншого збору. Але коли ми приїздили до збору, то забували про дорогу. Перебування в колі братів приносило нам радість».

Великі відстані і труднощі були не єдиними випробуваннями. Під час однієї поїздки до збору, який був на півночі країни, Лемпа Чісенґу супроводжувало двоє братів. На польовій дорозі вони здалека побачили якусь тварину. «Брати не могли чітко розгледіти її,— пригадує брат Чісенґа.— На дорозі сиділо щось подібне до собаки». Я двічі запитав: «Ви бачите її?» Потім один з братів визначив по вигляду, що то був лев. Цей брат закричав і відразу зомлів. Ми вирішили почекати, поки лев не піде до бушу».

Джон Джейсон та його дружина Кей частину свого 26-річного перебування в Замбії провели в обласному служінні. Вони зрозуміли, наскільки потрібна витривалість, коли стикаєшся з технічними несправностями. Джон пригадує: «Якось ми проїхали понад 150 кілометрів зі зламаними ресорами, оскільки не мали ні запчастин, ні можливості зателефонувати, щоб попросити допомоги. Зрештою наша машина остаточно зламалась. Двигун перегрівся, і все, що ми могли зробити,— це використати весь запас води, щоб охолодити двигун і приготувати собі останню чашку чаю. Знервовані, змучені спекою  і відрізані від світу, ми сиділи в машині і молилися до Єгови про допомогу. О третій годині проїжджала машина з дорожніми працівниками. Це була перша машина, яку ми побачили в той день. Зрозумівши наше скрутне становище, вони взяли нас на буксир. Ми приїхали до наших братів перед самими сутінками».

Ми вчились покладатися на Бога

За таких обставин роз’їзні наглядачі швидко вчаться покладатись не на особисті здібності або матеріальні речі, а на значно надійніші джерела підтримки — на Бога Єгову і християнське братство (Євр. 13:5, 6). Джефрі Вілер пригадує: «Ми зіткнулися з труднощами вже через три тижні нашого обласного служіння. Це трапилося в кінці тижня. Ми були на місці проведення конгресу, готові до початку програми. Мені дали несправний примус. Був спекотний вітряний день. І як тільки я включив примус, спалахнуло полум’я. За декілька хвилин вогонь уже неможливо було погасити. Передня шина нашого “Ленд Ровера” загорілася, і полум’я швидко охопило всю машину».

Ми були дуже пригнічені тим, що залишились без машини, але на цьому наші проблеми не закінчились.  Джефрі продовжує: «Наш одяг був у чорній металевій скрині всередині “Ленд Ровера”. Одяг не згорів, він — зсівся! Брати підбігли до того боку автомобіля, який ще не охопило полум’я, і витягли нашу постіль, сорочку та друкарську машинку. Як же ми дякували їм за таку швидку реакцію!» На жаль, особисті речі цього подружжя згоріли з автомобілем, а їм треба було перебувати поза своїм домом два місяці. Що ж вони зробили? Джефрі розповідає: «Один брат позичив мені краватку, на ноги я одягнув калоші і так виголосив публічну промову. Конгрес відбувся, а брати зробили все можливе, щоб потішити свого недосвідченого обласного наглядача».

Ліжко, яке захищає від змій

Збори ‘були гостинні’, своєю любов’ю і турботою вони заохочували роз’їзних наглядачів та їхніх дружин до подальшого виконання цієї саможертовної праці. Існує безліч повідомлень про те, як збори попри власну матеріальну нужду з любов’ю задовольняли потреби своїх роз’їзних наглядачів, які це дуже цінували (Рим. 12:13; Прип. 15:17).

Житло для роз’їзних наглядачів зазвичай було дуже простим, але завжди його пропонували з любов’ю. Фред Кашімото, який служив районним наглядачем на початку 1980-х років, згадує, як одного разу ввечері він прибув у село, що в Північній провінції Замбії. Брати його сердечно зустріли. Потім вони відвели його в маленький дім, а сумки поклали на великий стіл, зроблений із жердин, заввишки з півтора метра. Коли настала ніч, брат Кашімото запитав: «Де я буду спати?»

Показуючи на стіл, брати сказали: «Ось на цьому ліжку». У тій місцевості було багато змій, тому брати спорудили для моєї безпеки таке ліжко. Влаштувавшись на в’язках трави, які служили матрацом, брат Кашімото так і провів цю ніч.

 У сільських місцевостях люди часто дарують те, що вирощують самі. Джефрі Вілер з усмішкою згадує: «Якось брати дали нам курча. Перш ніж стемніло, ми посадили його на сідало біля ями, яку використовували як туалет. Але дурне курча зіскочило зі свого сідала і впало в ту яму. Нам вдалося витягти його мотикою. Потім моя дружина відмила його у гарячій мильній воді з дезінфікуючими засобами. Ми засмажили курча в кінці тижня. Воно нам смакувало».

Джейсони також відчули на собі подібну щедрість. Ось що розповів Джон: «Багато разів брати давали нам живих курок. Ми мали невеликий кошик, в якому тримали курку під час поїздок по нашій області. Оскільки вона кожного ранку зносила яйце, ми не збиралися її з’їдати. Коли ми пакувалися для переїзду в нову місцевість, курка явно показувала, що бажає їхати з нами».

Кінофільми

На початку 1954 року проводилась підбадьорлива освітня кампанія, в якій використовувалися декілька фільмів. Серед них був фільм «Суспільство нового світу в дії». У своєму звіті один філіал повідомляв: «Цей фільм спонукав багатьох робити все можливе як у служінні, так і в зборі». Коли після показу фільму прибирали місце зустрічі, декотрі відгукнулися на заклик: «Робімо це так, як “Суспільство нового світу в дії”,— якомога швидше!» Лише за один рік після випуску цього фільму його подивилося понад 42 000 осіб, у тому числі офіційні представники уряду та освітніх закладів, яким він дуже сподобався. Зрештою понад мільйон замбійців дізналося про Свідків Єгови та їхню християнську організацію.

Ось як описує свої враження Вейн Джонсон: «Люди приходили здалеку, щоб подивитися ці фільми, і багато  чого дізнавалися про організацію Єгови. Часто під час показу лунали радісні і тривалі оплески».

Протягом певного періоду один з тих фільмів був включений у програму районного конгресу і демонструвався в суботу ввечері. Для мешканців бушу це було щось надзвичайне! Ця кампанія показу фільмів мала сильний вплив на людей, хоча ті, хто не знав про життя в інших країнах, не розуміли певних сцен. В одному фільмі показували, як потік людей виходить з нью-йоркського метро, і багато глядачів думало, що та сцена зображала воскресіння. Зрештою фільми допомогли людям значно ліпше ставитись до Свідків Єгови. Але часи змінилися, і сильне прагнення здобути національну незалежність спонукало багатьох замбійців вороже ставитися до Свідків. Збори і роз’їзні наглядачі зіткнулися із ситуаціями, які вимагали ще більшої витривалості.

Політичне втручання

Двадцять четвертого жовтня 1964 року Північна Родезія здобула незалежність від Великобританії і стала називатися Республікою Замбія. У той час політична ситуація дуже загострилась. Люди почали неправильно тлумачити нейтралітет Свідків Єгови, вважаючи його мовчазною підтримкою колоніального правління.

Лемп Чісенґа згадує поїздку в район озера Бангвеулу у той період. Він планував поплисти човном до острівної місцевості, щоб відвідати Свідків, які займалися рибною ловлею. Спочатку йому потрібно було доїхати автобусом до озера. Коли він висідав з автобуса, його попросили показати партійний квиток. Безсумнівно, він його не мав. Партійці забрали його портфель. Потім один з них побачив коробку з написом «Вартова башта» і почав гучно свистіти і викрикувати: «Вартова башта! Вартова башта!»

 Боячись заворушення, якийсь службовець заштовхав Лемпа знову в автобус разом з його сумками. Зібралася велика юрба і стала кидати камінням у двері, шини та вікна автобуса. Водій поспішно від’їхав і промчав без зупинки 90 кілометрів аж до Самф’ї. За ніч все заспокоїлось. Наступного ранку Лемп спокійно поплив на човні, щоб відвідати маленькі збори навколо озера.

‘Витривало зносячи багато випробувань’, роз’їзні наглядачі продовжують рекомендувати себе як Божі служителі (2 Кор. 6:4). Районний наглядач Фанвел Чісенґа, територія якого розкинулась уздовж річки Замбезі, говорить: «Щоб служити районним наглядачем, потрібна цілковита відданість і саможертовність». Відвідування зборів у цій місцевості було пов’язане з тривалими подорожами на старих дірявих каное. Агресивні гіпопотами у річці могли зламати каное як суху галузку. Що допомогло Фанвелу і далі залишатись у роз’їзному служінні? Усміхаючись, він показав фотографію членів збору, які проводжали його до річки, і сказав, що однією зі спонук були брати і сестри. Потім подумав і додав: «Де ще можна побачити такі щасливі обличчя в цьому злому світі?»

Нейтралітет

Апостол Павло написав: «Жоден воїн, якщо хоче отримати схвалення того, хто взяв його на військову службу, не починає заради прибутку займатися сторонніми  справами, бо хоче отримати схвалення того, хто взяв його на військову службу» (2 Тим. 2:4). Аби повністю залишатись у розпорядженні свого Керівника, Ісуса Христа, християни не повинні мати нічого спільного з політичними і релігійними організаціями світу. Така нейтральна позиція приносить труднощі і «лихо» правдивим християнам (Ів. 15:19).

Під час Другої світової війни з багатьма Свідками поводилися грубо і жорстоко через те, що вони не були патріотами своєї країни. «Ми бачили, як старих чоловіків кидали у вантажівку, наче мішки з кукурудзою, за відмову служити в армії,— згадує Бенсон Джадж, який пізніше ревно служив районним наглядачем.— Ми чули, як ці чоловіки казали: “Тідзафера за мулунґу” (Ми помремо заради Бога)».

Мукосіку Сналі, який тоді ще не був охрещений, добре пам’ятає, що під час війни завжди стояло питання про нейтралітет. «Кожна людина була зобов’язана викопувати і збирати коріння ліани мамбонґо, з якого видобували цінний латекс. Коріння обчищали і товкли, щоб вичленити з них волокна. Скручені волокна пізніше піддавали обробці. Утворювалась речовина, замінник гуми, яку використовували при виготовленні взуття для військовослужбовців. Свідки відмовлялися збирати коріння, оскільки це певною мірою було пов’язано з підтримуванням військових дій. Братів карали за відмову від співпраці. Вони стали “небажаними елементами”».

Джозеф Мулемва був одним з таких «небажаних». Він народився у Південній Родезії, але в 1932 році переїхав до Західної провінції Північної Родезії. Декотрі особи заявляли, що він заохочував людей не обробляти свої поля, оскільки «Царство близько». Один священик з місії в Мавумбо, котрий зневажливо ставився до Джозефа, сприяв  поширенню цього фальшивого звинувачення. Джозефа арештували і з’єднали наручниками з психічно хворим чоловіком. Дехто надіявся, що той чоловік нападатиме на Джозефа. Але Джозеф заспокоїв його. Після звільнення Джозеф продовжував проповідувати і відвідувати збори. Він помер у середині 1980-х років, залишившись вірним.

Зміцнені під час випробовувань

Оскільки всюди панував дух націоналізму і в громадах була досить напружена обстановка, ті, кому сумління не дозволяло брати участь у політичних справах, відчували неабиякий страх. Але конгрес «Мужні служителі», який проводився 1963 року в місті Кітве, показав, що попри таку атмосферу в країні між Свідками Єгови панує мир і єдність. На цей п’ятиденний конгрес, який проводився чотирма мовами, прибуло майже 25 тисяч делегатів. Декотрі з них взяли з собою намети або ж мали фургони, в яких могли жити. Знаменною подією стала промова Мілтона Геншеля, в якій зосереджувалось увагу на ставленні християн до держави. Френк Люїс згадує: «Ми пам’ятаємо, як він радив нам, щоб ми допомагали братам зрозуміти питання нейтралітету. Як же ми раділи, що отримали ці своєчасні поради, тому що більшість братів у Замбії потім зіткнулись із суворими випробуваннями і залишилися вірними Єгові!»

Протягом 1960-х років Свідків Єгови усюди брутально переслідували, знищували їхнє майно, руйнували доми і Зали Царства. Похвально те, що уряд ув’язнив велику кількість тих, хто залякував Свідків. Коли Північна Родезія стала Республікою Замбія, для Свідків Єгови особливо важливим було те, що нова конституція гарантувала основні права людини. Проте незабаром хвиля патріотизму принесла зі собою і несподівану трудність.

 Державна символіка

У колоніальний період діти Свідків Єгови зазнавали покарань за те, що з релігійних причин не віддавали честі прапору, на той час прапору Великобританії. Їх також карали за відмову співати державний гімн. Коли брати виклали цю справу перед органами влади, з Міністерства освіти прийшла позитивна відповідь. Ось що написали братам: «Ми знаємо і поважаємо ваші погляди щодо салютування прапору. Жодну дитину не слід карати за відмову салютувати». Нова конституція республіки вселила надію на те, що тепер більше зважатимуть на основні свободи людини, зокрема свободу совісті, думки та віросповідання. Але затвердження нового прапору і гімну посприяли поширенню духу патріотизму. У школах почали завзято впроваджувати щоденні церемонії салютування прапору і співання гімну. Хоча декотрим юним Свідкам дозволили не брати в цьому участі, багатьох інших били і навіть виключали зі школи.

Новий закон про освіту, який вийшов у 1966 році, знову дав підстави для надії. Тепер батьки або опікуни могли попросити, щоб дитину звільнили від релігійних служб чи святкувань. Тому багато дітей, яких виключили зі школи, повернулись до навчання. Однак невдовзі до закону про освіту були внесені поправки,— хоча цього не афішували,— згідно з якими прапор і гімн вважалися державними символами, що сприяли національній свідомості. Незважаючи на те, що брати обговорювали це питання з представниками влади, до кінця 1966 року понад 3000 дітей було виключено зі шкіл за дотримування нейтралітету.

Школа для Філії закрита

Прийшов час перевірити законність цих заходів, пов’язаних з виключенням. Ось яким був перший позов:  Філія Качасу регулярно відвідувала школу Буянтанші в Коппербелті. Хоча вона була зразковою ученицею, її виключили зі школи. Френк Люїс пригадує, як ця справа була подана до суду: «Містер Річмонд Сміт представляв нашу справу. Вона була зовсім нелегкою, оскільки ми судилися з урядом. Після того як Філія пояснила містеру Сміту, чому вона відмовилася салютувати прапору, він виявив бажання взятися за цю справу».

А ось що розповідає Дейліс Мусонда, яка на той час вчилася в Лусаці: «Коли справу Філії представили в суді, всі сподівалися, що судовий процес закінчиться нашою перемогою. На засідання суду приїжджали брати з Муфуліра. На них запросили прийти також мене і мою сестру. Я пам’ятаю Філію у залі суду. На ній був білий капелюшок і плаття пастельного кольору. Справу розглядали три дні. В країні ще були декотрі місіонери, і двоє з них, брати Філіппс і Фергессон, теж прийшли послухати засідання. Ми думали, що їхня присутність допоможе справі».

Головуючий судового засідання підсумував: «У справі Свідків Єгови немає жодного натяку на те, що вони якось нешанобливо ставляться до національного гімну чи прапору». Але він заявив, що салютування прапору і співання гімну не є релігійними церемоніями і, незважаючи на  щирі вірування Філії, вона не може бути звільнена від законів, обов’язкових для освітніх установ. Він вважав, що такі церемонії сприяють державній безпеці. Хоча ніхто ніколи не пояснював, як участь дітей у подібних церемоніях зможе послужити на благо народу. Тож доки Філія дотримуватиметься християнських вірувань, школа для неї закрита!

Дейліс пригадує: «Нам було прикро, що так складалися обставини, але ми все залишили в руках Єгови». Тиск дедалі посилювався, так що Дейліс та її сестра в 1967 році залишили школу. Під кінець 1968 року зі шкіл було виключено майже 6000 дітей Свідків Єгови.

Труднощі з проведенням публічних зібрань

Згідно із Законом про громадський порядок, виданим у 1966 році, усі публічні зібрання мали розпочинатись співом державного гімну. Тому Свідки вже не могли запрошувати на конгреси інших людей. Брати пристосувалися до вимог уряду і почали проводити великі зібрання на приватних ділянках, часто навколо Залів Царства, обгороджених травою. Це притягувало багато відвідувачів, яких цікавило, що ж там відбувається. Внаслідок того кількість присутніх на зібраннях постійно зростала. Так у 1967 році Спомин Христової смерті відвідало 120 025 чоловік.

«У той період не раз вчинялось насильство,— згадує Лемп Чісенґа.— В районі Самф’ї натовп накинувся на брата Мабо зі збору в Катанші і вбив його. Інколи на братів нападали під час зібрань, і багато Залів Царства було спалено. Але органи влади поважали Свідків, і декотрі з цих нападників були заарештовані й покарані».

Власні військово-повітряні сили!

Противники продовжували висувати фальшиві звинувачення проти Свідків Єгови, стверджуючи, що Свідки  надзвичайно багаті і хочуть сформувати інший уряд. Якось секретар правлячої партії несподівано прибув до філіалу в Кітве. Перше, що сповістило братів про його візит,— це безліч поліцейських, які під’їжджали до воріт. Секретар сильно розхвилювався на зустрічі з представниками філіалу. Він сказав, підвищуючи голос: «Ми дали вам дозвіл побудувати ці приміщення. Що в них є? Штаб-квартира вашого уряду?»

Дехто з представників влади продовжував вірити усіляким пліткам. У Північно-Західній провінції Замбії поліція використала сльозоточивий газ, намагаючись перервати конгрес. Братам вдалося відіслати термінову телеграму до філіалу. Один фермер, який був емігрантом, привіз на своєму маленькому літаку кількох представників філіалу до Кабомпо, щоб допомогти залагодити цю ситуацію і з’ясувати всі непорозуміння. На жаль, їм не вдалося розвіяти підозри тих, хто тепер повідомляв, що Свідки мають власні військово-повітряні сили!

На місці, де проводився конгрес, брати позбирали балони від сльозоточивого газу. Пізніше, коли представники філіалу відвідали урядовців, щоб висловити їм своє занепокоєння, вони показали ці балони як доказ недоречного застосування сили. Про цей інцидент було широко розголошено, і люди дізналися про миролюбність Свідків.

Пояснення нашої позиції

Спроби заборонити діяльність Свідків Єгови ставали дедалі частішими. Філіал хотів пояснити уряду нашу нейтральну позицію. Смарта Фірі і Джонаса Манджоні було вибрано для того, щоб розповісти про наші погляди перед багатьма міністрами. Під час зустрічі один міністр почав ображати братів. Він сказав: «Я б із задоволенням вивів вас на вулицю і відлупцював! Ви розумієте, що ви  наробили? Ви забрали наших найліпших громадян, вершки суспільства. А з ким ви залишили нас? З убивцями, перелюбниками і злодіями!»

Брати ж не забарилися відповісти: «Але саме такими й були декотрі Свідки! Злодіями, перелюбниками, вбивцями. Проте завдяки Біблії ці люди зробили зміни у своєму житті і стали найліпшими громадянами Замбії. Ось чому ми просимо вас дозволити нам вільно проповідувати» (1 Кор. 6:9—11).

Депортації і часткова заборона

Як ми вже довідалися, місіонерам наказали залишити країну. «Ми ніколи не забудемо січень 1968 року,— сказав Френк Люїс.— Нам зателефонував брат і повідомив, що з його дому тільки-но вийшов працівник імміграційної служби. Він вручив йому документи про депортацію з наказом упродовж сімох днів закінчити всі свої справи в Замбії і покинути країну. Потім був ще один дзвінок і ще один, і зрештою один брат, зателефонувавши, сказав, що він почув, хто буде депортований наступним — місіонери з Кітве». Очевидно, такими крайніми заходами органи влади хотіли порушити єдність Свідків і послабити їхню ревність у проповідуванні.

Наступного року президент країни видав «Закон про збереження громадського порядку», який забороняв проповідування від дому до дому. Через цю заборону братам потрібно було реорганізувати служіння. Тепер на першому місці стояло неформальне свідчення. «Наше служіння Царству» стало називатися «Наш місячний лист», а рубрика «Проповідування доброї новини» була перейменована на «Наше внутрішнє служіння». Це допомогло відвернути від нас увагу урядових цензорів. У квітні 1971 року було повідомлено про найбільшу кількість домашніх біблійних вивчень — майже 48 000. Це чітко  показало, що зусилля обмежити нашу працю не знеохотили братів.

Клів Маунтфорд, який тепер живе в Англії, співпрацював з багатьма місіонерами. Ось що він згадує про той час: «Один зі способів проповідування полягав у тому, що ми своїми машинами підвозили людей і розмовляли з ними про правду. Наші журнали завжди лежали на видному місці, і пасажири могли їх добре бачити».

Хоча самі по собі біблійні обговорення не були заборонені, все ж, згідно з накладеними на нас обмеженнями, щоб відвідати зацікавлену особу, вимагався дозвіл. Тож інколи брати просто відвідували своїх родичів, співробітників, колишніх однокласників та інших осіб. Під час таких дружніх візитів можна було тактовно спрямувати розмову на біблійні теми. Оскільки родини були великими, то брати мали нагоду порозмовляти з багатьма невіруючими родичами і членами громади.

Приблизно в 1975 році філіал повідомив: «Декілька тисяч вісників у нашій території ніколи не брали участі у проповідуванні від дому до дому. Але було підготовлено нових учнів і дано величезне свідчення». У зв’язку з обмеженнями, накладеними на працю від дому до дому, брати використовували інші методи свідчення. Ось як проповідував брат, який працював архіваріусом в урядовій установі. Його робота полягала в тому, щоб записувати прізвища, імена та інші дані людей. Він особливо звертав увагу на тих, хто мав біблійні імена. Брат запитував таку людину, чи знає вона щось про біблійний персонаж з її іменем. Це давало багато нагод для свідчення. Коли одна мати з донькою прийшла до його установи, брат помітив, що дівчинку звали Едем. Він запитав маму про значення слова «Едем». Вона не знала цього. Тоді брат коротко пояснив, що в близькому майбутньому земля стане  подібною до Раю, який колись був в Едемі. Це дуже зацікавило жінку, і вона дала йому свою домашню адресу. Її чоловік також зацікавився правдою; усі вони почали відвідувати зібрання, і зрештою декотрі члени цієї сім’ї охрестилися.

Інші вісники також свідчили на своєму робочому місці. Ройд, який працював у гірничій компанії, під час обідньої перерви запитував співробітників, що вони думають про різні біблійні вірші. «Хто, на вашу думку, є “скелею”, згаданою у Матвія 16:18?» або «Хто є “каменем спотикання” в Римлян 9:32?» Часто збиралися великі групи шахтарів, щоб почути пояснення зі Святого Письма. Завдяки цим неформальним обговоренням декілька співробітників Ройда присвятили своє життя Єгові й охрестилися.

Непохитність дітей у школі також давала нагоду іншим почути правду. Якось одна група дітей відмовилася співати патріотичні пісні. Їхній учитель розсердився і наказав класу вишикуватися на подвір’ї. Ось що розповіла одна дитина: «Учитель, мабуть, вважав, що ми не зможемо заспівати навіть наші релігійні пісні. Здавалося, що він хотів поглузувати з нас. Він наказав учням розділитися на групи відповідно до їхніх релігійних вірувань. Кожна група мала заспівати одну або дві релігійні пісні. Коли дві групи не змогли згадати ніяких пісень, учитель звернувся до нас. Ми почали з пісні “Близько день Єгови”. Видно, ми співали добре, бо місцеві жителі, які проходили повз школу, зупинялися і слухали. Потім ми заспівали “Сам Єгова став Царем!”. Усі, в тому числі вчитель, голосно зааплодували. Ми повернулися в клас. Багато наших однокласників почали запитувати, де ми навчилися таких чудових пісень. Після цього декотрі з учнів приходили з нами на зібрання, а пізніше стали активними Свідками».

 «Ті, хто залишає книжки»

Протягом цього періоду брати показали, що вони «обережні, як змії, і невинні, як голуби» (Матв. 10:16). Оскільки Свідки Єгови мали особливу літературу і часто користувалися підручниками для вивчення Біблії, їх стали називати «Абапон’я іфітабо», що значить «Ті, хто залишає (або вручає) книжки». Противники робили все для того, щоб змусити братів мовчати, але ті й далі неослабно проповідували про Царство. І хоча впродовж багатьох років ми час від часу стикалися з запеклим переслідуванням, до початку 1980-х опір почав слабнути.

Протягом 25 років державної незалежності охрестилось майже 90 000 осіб. Але кількість активних вісників  досягла лише близько 42 000. У чому ж була причина? Це правда, що деякі вісники померли, а інші, можливо, виїхали з країни. Але ось що про це сказав Нелді, який тоді служив у філіалі: «Однією з причин був також страх перед людиною». Багато вісників стали нерегулярними або неактивними у служінні. Більше того, незалежність принесла зміни. Потрібно було заповнити вільні посади у сферах управління і бізнесу, які раніше займали іноземні громадяни. Оскільки виникла нагода забезпечити себе житлом, отримати роботу та освіту, багато сімей стали більше зосереджуватися на матеріальному, а не на духовному.

Незважаючи на це, праця проповідування виконувалась успішно. Мудрий цар Соломон написав: «Сій ранком насіння своє, та й під вечір хай не спочиває рука твоя, не знаєш-бо ти, котре вийде на краще тобі,— оце чи оте, чи обоє однаково добрі» (Еккл. 11:6). Брати старалися насаджувати насіння правди, яке б за сприятливих умов почало буяти. Тож в 1976 році у зв’язку з постійним теократичним ростом виникла потреба придбати нову вантажівку для доставки чимраз більшої кількості літератури. А в 1982 році за кілька кілометрів від Бетелю почалося будівництво нової друкарні. Усе це посприяло подальшому росту.

В небагатьох країнах Центральної Африки існує така ж мирна, безконфліктна ситуація, як у Замбії. Тепер обставини винятково сприятливі, щоб ‘звіщати добру новину’, і нагадування про «лиха» заохочують вірних Свідків і далі активно ‘збирати плоди для вічного життя’ (Рим. 10:15; 2 Кор. 6:4; Ів. 4:36).

Розширення філіалу

У 1930-х роках Левелін Філліпс та його співпрацівники виконували свої призначення у двокімнатному  помешканні, яке винаймали в Лусаці. Мало хто міг собі уявити теперішній комплекс Бетелю. Він розкинувся на 110 гектарах, і в ньому живе більш як 250 добровольців. Ці брати і сестри служать духовним потребам понад 125 000 вісників і піонерів. Коротко розгляньмо, як відбувався цей ріст.

Як ми вже дізналися, у 1936 році ставлення органів влади до нас поліпшилось, і це дозволило відкрити склад літератури в Лусаці. Незабаром через теократичний ріст виникла потреба переїхати в більше приміщення. Було куплено житлове приміщення поблизу центральної поліцейської дільниці. Джонас Манджоні згадує: «Ми мали дві спальні. В їдальні розміщувався відділ служіння, а на веранді — відділ відправки». У 1951 році Джонас узяв двотижневу відпустку, щоб послужити в Бетелі, а згодом він залишився там на постійно. Він говорить: «У філіалі все було добре організовано і панував радісний дух. Служачи разом з братом Філліпсом у відділі відправки, я займався передплатами і проставляв поштові витрати у списках передплачених журналів. Ми були раді, що служили братам». Пізніше до Левеліна Філліпса долучився Гаррі Арнот. Вони працювали разом з місцевими братами, серед яких були Джоб Січела, Ендрю Джон Мулабака, Джон Мутале, Потіфер Качепа і Мортон Чісуло.

Оскільки в Коппербелті процвітала гірнича промисловість і швидко розвивалася інфраструктура, в цей район почали з’їжджатися люди з усієї країни. Тож Коппербелт став центром, важливішим від Лусаки. Іен Фергессон порадив купити землю в якомусь гірничому містечку. Таким чином в 1954 році філіал розмістився на проспекті короля Георга в містечку Луанш’ї. Але невдовзі ці будинки вже були занадто малими і не задовольняли потреби поля, яке швидко розширювалося, покриваючи  більшість території Східної Африки. У 1959 році Натан Норр, який служив у всесвітньому центрі, прибув на обласний конгрес «Пильні служителі». Він оглянув запропоновані місця для нового філіалу і дав дозвіл на його будівництво. Джефрі Вілер згадує: «Френк Люїс, Юджін Кінащук і я поїхали разом з архітектором на нову ділянку в Кітве, щоб точно визначити місце розташування нового Бетелю». Третього лютого 1962 року новий філіал, включаючи житловий будинок, друкарню і Зал Царства, було присвячено Єгові. Під кінець програми присвячення Гаррі Арнот — тоді він уже служив у філіалі — звернув увагу на значно важливіше духовне будівництво, на якому кожен повинен наполегливо працювати, використовуючи такі цеглини, як віра, надія і любов.

Незабаром і ці приміщення стали замалими, оскільки кількість вісників Царства за десять років зросла від 30 129 до майже 57 000. Іен Фергессон розповів: «Брат Норр заохотив нас друкувати більше літератури. Я поїхав у філіал в Еландсфонтейні (Південно-Африканська Республіка), щоб порадитися з тамтешніми братами. Невдовзі в Кітве доставили літаком друкарський верстат».

Окрім журналів та іншої літератури, в Кітве друкували щомісячне видання «Нашого служіння Царству» для Кенії та інших країн Східної Африки. Але дуже швидко в невеликому приміщенні друкарні було вже надто мало місця, тож друкувати необхідно було деінде. Коли міська рада не дозволила будуватися на незайнятій території, один брат запропонував свою ділянку землі. Будівництво було закінчено в 1984 році. Впродовж трьох десятиліть Кітве служило духовним центром проповідницької праці в Замбії.

У ті тяжкі роки, які настали після депортації місіонерів, кількість працівників філіалу настільки зросла, що 14 бетелівців жили разом зі своїми сім’ями поза Бетелем.  Потрібно було зробити певні зміни, щоб належно подбати про подальшу працю. Згодом було куплено два будинки, а ще один орендували, і це дозволило збільшити розмір родини Бетелю. Але було зрозуміло, що необхідні нові приміщення. На щастя, дуже швидко ситуація надзвичайно поліпшилась. У 1986 році братам з центральних регіонів доручили підшукати ділянку землі для нового філіалу. Зрештою вдалося придбати ферму площею 110 гектарів, розташовану приблизно за 15 кілометрів на захід від столиці. Це був мудрий вибір, оскільки та місцевість має великі запаси ґрунтових вод. Дерелл Шарп сказав: «Я думаю, це Єгова скерував нас до цього прекрасного місця».

Присвячення і ріст

У суботу 24 квітня 1993 року сотні служителів Єгови, які вже довгий час служать йому, зібралися на присвячення нового філіалу. Серед 4000 місцевих братів і сестер було понад 160 іноземних гостей, включаючи місіонерів, які мусили залишити Замбію 20 років тому. На урочистості були присутні також два члени Керівного органу. Один з них, Теодор Ярач, виголосив промову на тему «Рекомендуйте себе як Божі служителі». Він сказав тим, хто вірно служить упродовж багатьох років, що якби вони не залишались витривалими до кінця, то не було б потреби будувати новий філіал. Цитуючи слова Павла до коринфян, він наголосив на тому, що правдиві служителі розвивають плід духу, завдяки чому вони можуть зносити труднощі, переслідування і лиха. Він зауважив: «Ви зарекомендували себе як Божі служителі. Ми побудували цей новий філіал, оскільки тут відбувся значний ріст».

У 2004 році було закінчено будівництво нового чотириповерхового житлового будинку з 32 кімнатами. Майже 1000 квадратних метрів друкарні було реконструйовано, щоб розмістити там 47 кабінетів для перекладацького  відділу, а також додаткові приміщення для архіву, конференц-кімнат і бібліотеки.

Незважаючи на економічні труднощі та інші перешкоди, Свідки Єгови в Замбії збагачуються своїм служінням Богові і вважають за честь ділитися духовними багатствами з іншими людьми (2 Кор. 6:10).

Розповідаймо всім правду

У замбійській культурі сім’я займає дуже важливе місце. Це дало можливість багатьом виростати в правді. У Західній провінції Замбії є таке прислів’я: «Корова не вважає свої роги тяжкими». Інакше кажучи, обов’язок  дбати про сім’ю не повинен вважатися тягарем. Християнські батьки розуміють, що несуть відповідальність перед Богом і заохочують дітей до служіння як словами, так і ділами. Сьогодні багато ревних Свідків є нащадками таких відданих осіб (Пс. 128:1—4).

Свідки Єгови в Замбії радіють, що завдяки терпеливості і підтримці Єгови їм вдалося так багато досягти (2 Пет. 3:14, 15). На початку їхньої діяльності правдиві біблійні вірування допомогли їм пройти через період нестабільності. Нелицемірна любов і далі об’єднує людей з різних племен та допомагає невпинно і без зайвого болю рости духовно. Свідки, використовуючи зброю праведності, щоб захищатися та з добротою промовляти до інших,  відкрили розуми багатьох людей, у тому числі представників влади, і часто це сприяло добрим відгукам про організацію. Тепер понад 2100 зборів міцно стоять завдяки «знанню», отримуючи необхідне керівництво від здібних випускників Школи удосконалення служіння. Хоча може настати ще більше «лихо», Свідки Єгови, збираючись разом, можуть бути впевнені, що будуть «завжди радісні» (2 Кор. 6:4—10).

У 1940 службовому році приблизно 5000 осіб послухались наказу Ісуса відзначати спомин його смерті. Тоді на одного вісника припадало коло 200 мешканців. За останні роки понад півмільйона людей — точніше 569 891 особа у 2005 році, а це приблизно 1 особа з кожних 20,— виявили пошану Єгові у той особливий вечір (Луки 22:19). Чому служителі Єгови досягли такого успіху? Честь за це належить лише Богу Єгові, бо саме завдяки йому відбувається такий духовний ріст (1 Кор. 3:7).

Але і замбійські Свідки Єгови зробили те, що належало. Один із членів Комітету філіалу сказав: «Ми не соромимося розповідати про добру новину, а вважаємо це за честь». Люди, які приїжджають у країну, бачать, що Свідки Єгови виконують своє служіння ввічливо, проте рішуче. Не дивно, що в наш час тут на 1 вісника припадає 90 мешканців! Але потрібно виконати ще більше праці.

«Господнє Ім’я [«ім’я Єгови», НС] — сильна башта: до неї втече справедливий і буде безпечний» (Прип. 18:10). Тепер і далі потрібно, щоб ті, хто схильний прийняти правду, так би мовити, втікали, ставали на бік Єгови. У Замбії щомісяця проводиться майже 200 000 біблійних вивчень, завдяки яким багато людей зможуть присвятити своє життя Єгові і стати його ревними служителями. Понад 125 000 активних Свідків у Замбії мають всі причини розповідати про цю дорогу життя.

 [Рамка на сторінці 168]

Загальний огляд Замбії

Територія. Замбія — це вкрита лісом рівнинна країна, яка не має виходу до моря. Вона лежить на плато заввишки приблизно 1200 метрів над рівнем моря. На півдні ріка Замбезі утворює кордон з іншими країнами.

Населення. Більшість замбійців писемні і сповідують християнство. У сільській місцевості люди мешкають в хатах з трав’яними дахами і вирощують городину.

Мова. Хоча англійська мова є державною, люди також розмовляють 70 тубільними мовами.

Господарство. Провідними галузями є міднорудна та обробна промисловості. У сільському господарстві в основному вирощують такі культури, як кукурудза, сорго, рис та арахіс.

Продукти харчування. Дуже поширена кукурудза. Одна з найулюбленіших страв замбійців є «еншіме» — густа кукурудзяна каша.

Клімат. Через те що країна розташована на височині, клімат тут м’якший, ніж зазвичай у південно-центральному регіоні Африки. Час від часу бувають посухи.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 173—175]

Мені присудили 17 місяців ув’язнення і 24 удари батогом

Косаму Мванза

Рік народження: 1886

Рік хрещення: 1918

Факти з біографії: зніс переслідування і тиск від фальшивих братів. Вірно служив піонером і старійшиною до кінця свого земного шляху у 1989 році.

Коли почалася Перша світова війна, я пішов до армії і служив санітаром у Північнородезійському полку. У грудні 1917 року під час відпустки я зустрів двох чоловіків з Південної Родезії, які були Дослідниками Біблії. Вони дали мені шість томів праці «Виклади Святого Писання», і я прочитав їх за три дні. На фронт я вже не повернувся.

У той час було дуже важко листуватися з філіалом Свідків Єгови, тож брати, в тому числі і я, працювали без належного керівництва. Ми ходили від села до села, збирали людей і виголошували перед ними проповідь, а потім відповідали на їхні запитання. Згодом ми вибрали місце для своїх зустрічей на півночі країни і назвали його Галілея. Ми запрошували зацікавлених приходити туди, щоб послухати пояснення Біблії. Мене призначили наглядати за цією діяльністю. На жаль, з’явилося також багато фальшивих братів, які сіяли замішання.

  Ми ревно проповідували і цим забирали овець з пастви католицьких і протестантських місіонерів. Ми й далі проводили великі зібрання. Пригадую, як у січні 1919 року на пагорбі поблизу міста Ісока зібралося близько 600 осіб. Не знаючи про наші наміри, поліція і солдати знищили Біблії і книжки, які ми мали, та заарештували багатьох з нас. Декотрих ув’язнили поблизу міста Касама, інших в Мбалі, а ще інших далеко на півдні, в Лівінгстоні. Декого засудили до трьох років. Мені присудили 17 місяців ув’язнення і 24 удари батогом.

Після звільнення я повернувся у рідне село і знову почав проповідувати. Через деякий час мене вдруге арештували, ув’язнили і ще сильніше побили батогом. На цьому переслідування не закінчилося. Місцевий вождь вигнав братів з села. Всі ми переїхали до іншого села, вождь якого прихильно до нас поставився. Ми оселилися спочатку там, а потім, за згодою вождя, побудували власне село і назвали його Назарет. Нам дозволили жити у тому селі за умови, що ми не будемо своєю діяльністю порушувати спокій. Вождю сподобалася наша поведінка.

Наприкінці 1924 року я повернувся на північ в Ісоку. Там один комісар області, який добре до мене ставився, допоміг мені поглибити знання англійської мови. У той час серед братів з’явилися самозвані провідники, які поширювали перекручені вчення і зводили багатьох. Незважаючи на це, ми продовжували збиратися у приватних помешканнях, виявляючи обачність. Через кілька років мене запросили зустрітися в Лусаці з братом Левеліном Філліпсом, який призначив мене відвідувати збори, розташовані вздовж кордону Замбії з Танзанією. Підкріпляючи братів, я їздив аж до міста Мбея, що в Танзанії. Відвідавши по разу кожен збір, я повертався у свій. Так я служив до 1940-х років, поки Товариство не почало призначати районних наглядачів.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 184—186]

Допомога північним сусідам

У 1948 році новоутворений філіал у Північній Родезії почав наглядати за працею проповідування про Царство на більшості території, яка тоді називалася Британською Східною Африкою. У той час дуже мало вісників жило в горах на північ від Замбії. Оскільки влада сильно обмежила в’їзд у країну іноземних місіонерів, то хто ж допоможе покірним людям у тій місцевості пізнати правду?

Брат Хепі Чісенґа звернувся до Товариства і сказав, що може служити сталим піонером у Центральній провінції Замбії. Як же він здивувався, коли отримав запрошення служити на віддаленій території поблизу міста Нджомбе (Танзанія). «Коли ми з дружиною побачили слово “віддалена”, то подумали, що будемо співпрацювати з вісниками, які мешкають у якомусь віддаленому районі. Проте невдовзі ми дізнались, що будемо самі опрацьовувати територію, на якій ніхто раніше не проповідував. Людям було цікаво, коли ми показували у їхніх Бібліях ім’я Єгова і такі слова, як Армагеддон. Згодом вони дали моїй дружині прізвисько Армагеддон, а мені — Єгова. Через деякий час, коли ми переїжджали до міста Аруша, в цій віддаленій місцевості вже була міцна група вісників».

У 1957 році Вільям Лемп Чісенґа отримав призначення служити спеціальним піонером у гірській  місцевості поблизу міста Мбея (Танзанія). «Туди я прибув у листопаді разом зі своєю дружиною Мері та двома дітьми. Першу ніч ми ночували на автовокзалі, бо всі готелі були переповнені. Хоча вночі було холодно і падав дощ, ми вірили, що Єгова подбає про нас. Зранку, залишивши сім’ю на вокзалі, я пішов шукати житло. Я навіть не знав куди йти, але прихопив із собою журнали “Вартова башта”. По дорозі я роздав кілька журналів, і ось біля пошти я зустрів чоловіка, якого звали Джонсон. Він запитав мене: “Звідки ви і куди йдете?” Я сказав йому, що приїхав проповідувати добру новину. Почувши, що я Свідок Єгови, він розповів, що походить зі Східної провінції Замбії, з міста Лундазі, і також є охрещеним Свідком, але неактивним. Ми домовились з ним, що я з сім’єю буду жити в його домі. З часом Джонсон і його дружина відновили свої духовні сили і допомогли нам вивчити мову суахілі. Згодом цей чоловік повернувся назад до Замбії і став активним проповідником доброї новини. Цей випадок навчив мене ніколи не сумніватися у здатності Єгови допомагати і ніколи не нехтувати можливостями допомагати іншим».

Служачи Єгові повночасно, Бернард Мусінґа разом з дружиною Полін і своїми маленькими дітьми проповідували у таких країнах, як Уганда, Кенія та Ефіопія. Ось що Бернард розповідає про своє перебування на Сейшельських островах: «У 1976 році мене призначили відвідати групу на мальовничому острові Праслен. Місцеві люди були затятими католиками і тому деколи виникали непорозуміння. Наприклад, маленький син нового вісника відмовився писати знак плюса на уроках математики. Він сказав: “Це хрест, а я у хрест не вірю”. Після цього релігійні провідники висунули безглузде обвинувачення, ніби “Свідки Єгови не дозволяють своїм дітям вивчати математику”. Зустрівшись з міністром освіти, ми ввічливо пояснили свої вірування і залагодили непорозуміння. Завдяки приємному враженню, яке ми справили на міністра, до країни змогли в’їжджати місіонери».

[Ілюстрація]

Хепі Мваба Чісенґа.

[Ілюстрація]

Вільям Лемп Чісенґа.

[Ілюстрація]

Бернард і Полін Мусінґа.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 191, 192]

«Ти занапастиш своє життя!»

Мукосіку Сналі

Рік народження: 1928

Рік хрещення: 1951

Факти з біографії: випускник школи «Ґілеад», був перекладачем, тепер служить старійшиною збору.

У день мого хрещення до мене підійшов Гаррі Арнот і сказав, що є потреба в перекладачах на мову лозі. «Чи ти можеш допомогти в цьому?» — запитав він. Невдовзі я отримав лист з призначенням і журнал «Вартова башта». Я із запалом почав працювати того ж вечора. Перекладацька праця була нелегкою, адже доводилося багато писати старою чорнильною ручкою. Також не існувало словників мовою лозі. Вдень я працював на пошті, а вечорами перекладав. Деколи мені приходило нагадування з філіалу: «Будь ласка, негайно надішли переклад». Часто я думав: «Чому б не почати повночасне служіння?» Зрештою, я вирішив звільнитися з роботи. Хоча начальство довіряло мені, але їх це насторожило. Вони подумали, що, можливо, я вкрав у них гроші. Пошта прислала для перевірки двох інспекторів-європейців. Вони ретельно все перевірили, але нічого не знайшли. Інспектори не могли зрозуміти, чому я звільняюсь. Мої роботодавці запропонували мені підвищення, а коли я відмовився, сказали: «Ти занапастиш своє життя!»

Це виявилося неправдою. У 1960 році мене запросили до Бетелю. Невдовзі після цього я отримав запрошення у школу «Ґілеад». Я дуже хвилювався. Пам’ятаю, як під час першої у своєму житті подорожі літаком, спочатку до Парижа, потім до Амстердама, а тоді до Нью-Йорка, я думав: «Можливо, так почуваються помазанці, коли йдуть до неба». Мене дуже вразив теплий прийом братів у всесвітньому центрі. Брати виявляли надзвичайне смирення і зовсім не мали упередження. Мене призначили назад до Замбії, і я далі допомагав у перекладі.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 194]

Швидший за орлів

Катуку Нкобонґо — інвалід, він не може ходити. Одного недільного ранку, коли його збір відвідував районний наглядач, стало відомо, що до села, де жив Катуку, наближаються повстанці. Всі почали втікати. Районний наглядач Міанґа Мабошо залишав село одним з останніх. Коли він вже сів на велосипед, то раптом почув голос, який лунав з поблизької хатини: «Брате мій, ти що залишиш мене самого?» Це був Катуку. Районний наглядач швидко посадив його на свій велосипед, і вони разом поїхали з села.

Дорога, якою вони їхали на південь до Замбії, була важкою. Братові Нкобонґо довелося виповзати на круті пагорби. Районний наглядач пригадує: «Хоча я піднімався на своїх двох ногах, Катуку завжди опинявся на вершині пагорба раніше за мене. Я подумав: “Хоча цей чоловік хворий, але здається, що у нього є крила!” Коли ми зрештою дійшли до безпечного місця і там нам дали поїсти, я попросив цього брата помолитися. Його сердечна молитва зворушила мене до сліз. У ній він згадав 40-й розділ Ісаї. Він казав: “Твої слова правдиві, Єгово. Помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись — спіткнуться, а ті, хто надію складає на тебе, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати — і не потомляться, будуть ходити — і не помучаться”. Потім він додав: “Дякую, Єгово, що ти допоміг мені бігти швидше, ніж літають орли в небі”».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 204, 205]

Шорти кольору хакі та коричневі кросівки

Філемон Касіпо

Рік народження: 1948

Рік хрещення: 1966

Факти з біографії: служить роз’їзним наглядачем, а також викладачем і координатором ШУСу в Замбії.

Проповідувати мене навчив дідусь. Багато разів він приводив мене до моїх однокласників, щоб я їм проповідував. Дідусь також проводив регулярне сімейне вивчення, і нікому не дозволялося куняти під час нього. Я любив ці вивчення.

Охрестився я в річці неподалік від нашого дому. Вже через місяць я виступав зі своєю першою промовою перед збором. Пам’ятаю, що тоді на мені були новенькі шорти кольору хакі та коричневі кросівки. На жаль, я надто туго затягнув шнурівки і тому почувався незручно. Слуга збору помітив це. Він вийшов на сцену і трохи розв’язав мені шнурівки, в той час як я мовчав. Я успішно закінчив промову і дотепер пам’ятаю добрий вчинок того брата. Єгова багато навчав мене.

На власні очі я побачив сповнення пророцтва з Ісаї 60:22. Через зріст кількості зборів виникла необхідність у старійшинах і служителях збору, які можуть брати на себе більше обов’язків. ШУС допомагає у цьому. Мені дуже подобається навчати молодих чоловіків. Я переконався, що коли Єгова доручає тобі щось, то він також обов’язково дасть для цього святий дух.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 207—209]

«Нічого особливого»

Едвард і Лінда Фінч

Рік народження: 1951

Рік хрещення: 1969 і 1966 відповідно

Факти з біографії: випускники 69-го класу школи «Ґілеад». Едвард служить координатором комітету філіалу в Замбії.

У період конгресів ми поїхали на північ країни. Там практично немає автомобільних доріг, лише биті шляхи. Від’їхавши кілька кілометрів від одного села, ми побачили людей, які йшли нам назустріч. Серед них був старий згорблений чоловік з палицею в руках. Свої черевики він ніс за спиною разом з невеликою торбою. Під’їхавши ближче, ми побачили, що всі в тій групі мали конгресові плакетки. Ми зупинилися і почали розпитувати, звідки вони йдуть. Літній брат трохи випрямився і сказав: «Ви нас уже забули. Ми ж разом були на конгресі в селі Чанса. Тепер ми вже близько дому».

— А коли ж ви вийшли? — запитали ми.

— У неділю, коли закінчилася програма.

— Але ж сьогодні вже середа пополудні. Чи ви йшли всі три дні?

— Так, і минулої ночі ми чули, як рикали леви.

— Вас треба похвалити за чудовий дух, який  ви виявляєте, і за жертви, на які йдете, щоб відвідувати конгреси.

Літній брат узяв свої речі і почав йти далі. «Нічого особливого,— сказав він.— Подякуйте від нашого імені філіалу за те, що вони змінили місце проведення конгресу. Минулого року ми йшли на конгрес п’ять днів, а цього — лише три».

Багато хто пам’ятає посуху в Замбії 1992 року. Ми були тоді на конгресі, який проводився на березі Замбезі за 200 кілометрів уверх по течії від водоспаду Вікторія. Вечорами ми відвідували сім’ї братів, які зазвичай збиралися біля вогню перед своїми куренями. Одна група приблизно з 20 осіб співала пісні Царства. Ми довідалися, що вони йшли пішки вісім днів, щоб потрапити на конгрес. Брати не вважали, що зробили щось особливе. У дорогу вони брали свою худобу, на яку садили дітей, а також клали на неї вантаж з продуктами, кухарським приладдям та іншими необхідними речами. Ночували ж вони там, де їх заставала ніч.

Наступного дня на конгресі оголосили, що від посухи постраждало багато Свідків і що їм надається допомога. Того вечора до нас в хатину прийшло троє братів. Вони були босі, у старому одязі. Ми подумали, що ці брати розкажуть, як постраждали від посухи. А вони почали казати, що дуже засмутилися, коли дізнались про труднощі деяких наших братів. Один з них витягнув з кишені свого піджака конверт набитий грошима і сказав: «Будь ласка, не дайте їм голодувати.  Ось, купіть їм за це трохи їжі». Це нас так схвилювало, що ми їм навіть не подякували, коли ж ми опам’яталися, вони вже пішли. Ці брати приїхали на конгрес, не розраховуючи давати гроші, тож це було великою жертвою з їхнього боку. Такі випадки ще більше зближають нас з братами.

[Ілюстрації]

Незважаючи на труднощі, багато братів і сестер долають великі відстані, щоб побувати на конгресах.

Вгорі: приготування обіду на місці проведення конгресу.

Зліва: випікання булочок у печі просто неба.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 211—213]

Сповнені рішучості проводити конгреси

Ерон Мапуланґа

Рік народження: 1938

Рік хрещення: 1955

Факти з біографії: колишній бетелівець, перекладач і член комітету філіалу. Тепер має сім’ю і служить старійшиною збору.

У 1974 році наш конгрес проводився за 10 кілометрів на схід від міста Касама. Хоча місцевий вождь дозволив нам провести конгрес, однак поліція наполягала, щоб ми розійшлися. Невдовзі приїхав головний офіцер, кремезний чоловік, разом із сотнею поліцейських, які оточили місце проведення конгресу. Ми не припиняли програми, а в цей час у хатині, зробленій з трави, тривала гаряча дискусія про дозволи і про те, чи буде виконуватися державний гімн.

Коли я мав виступати з промовою, за мною на сцену пішов головний офіцер. Він хотів перешкодити моєму виступу з ключовою промовою. Присутні не знали, що буде далі. Офіцер трохи постояв, подивився на аудиторію з 12 000 осіб, рвучко розвернувся і відійшов. Коли я сходив зі сцени, то побачив, що він дуже розлючений і чекає мене. Він наказав своїм людям розігнати конгрес, але між старшими офіцерами виникла суперечка, тож вони поїхали. Незабаром вони  повернулися і привезли з собою велику книжку. Головний офіцер поклав її на стіл переді мною і попросив прочитати зазначений уривок. Я мовчки прочитав абзац.

«У цій книжці все добре написано,— сказав я.— Тут говориться: “Офіцер уповноважений розігнати будь-яке зібрання, яке загрожує спокою”». Подивившись на револьвери на його ремені, я сказав: «Єдина загроза нашому спокою — це ви і ваші озброєні люди. Щодо нас, то ми маємо лише Біблії».

Він відразу ж повернувся до офіцера служби безпеки і сказав: «Хіба я вам не казав? Ходімо звідси!» І вони забрали мене до поліцейської дільниці.

У своєму кабінеті він почав розмовляти по телефону з іншим офіцером. До того ми спілкувались англійською мовою. Тепер він став говорити мовою лозі. Він і не здогадувався, що це також і моя рідна мова! Вони говорили про мене. Я сидів тихо і не подавав виду, що все розумію. Закінчивши розмову, він сказав: «А тепер послухайте!»

Я відповів мовою лозі: «Ені ша на таліза!», що означає: «Так, пане, я вас слухаю!» Здивований, він сів і досить довго мовчки дивився на мене. Тоді встав, підійшов до великого холодильника, який стояв у куті його кабінету, і дістав з нього пляшку з холодним напоєм для мене. Після цього атмосфера стала більш невимушеною.

Згодом приїхав брат, який був відомим бізнесменом у тій місцевості. Ми зробили кілька практичних пропозицій, які розвіяли побоювання офіцера, і напруження спало. З допомогою Єгови стало легше проводити конгреси.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 221]

Худющий, як палець

Майкл Мукану

Рік народження: 1928

Рік хрещення: 1954

Факти з біографії: служив роз’їзним наглядачем. Тепер служить у Бетелі в Замбії.

Територія мого району простягалась у низині за крутим схилом. Мені часто надокучали мухи цеце. Коли я вирушав до чергового збору, то вставав о першій ночі, щоб уникнути спеки і комах. Мені доводилось багато ходити, долаючи пагорби і гори. Тому я носив лише необхідні речі. Я мало їв, тому був худющий, як палець. Брати хотіли написати прохання до філіалу, щоб мені змінили призначення, бо вважали, що кінець кінцем я помру. Коли вони розповіли мені про своє бажання, я сказав: «Це добра пропозиція, але вам необхідно пам’ятати, що призначення дав мені Єгова, і він може його змінити. Якщо я помру, то хіба буду першим, кого тут поховають? Тож дозвольте мені й далі служити у своєму призначенні. Якщо ж я помру, просто повідомте про це філіал».

Через три тижні мені змінили призначення. Так, служити Єгові може бути нелегко, але ми повинні й далі виявляти стійкість. Єгова — щасливий Бог, і якщо його служителі чимось занепокоєні, він може зробити так, щоб вони й далі отримували радість у служінні йому.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 223, 224]

Ми не віримо у забобони

Харкінс Мукінґа

Рік народження: 1954

Рік хрещення: 1970

Факти з біографії: разом зі своєю дружиною служив роз’їзним наглядачем і тепер служить у Бетелі в Замбії.

Одного разу, відвідуючи збір, я і моя дружина Іда взяли з собою нашого дворічного сина. Це була наша єдина дитина. Коли ми прибули на місце, брати зустріли нас дуже сердечно. У четвер зранку наш син почав плакати і ніяк не міг заспокоїтись. О восьмій годині, залишивши його з Ідою, я пішов на зустріч для проповідницького служіння. Через годину, коли я проводив біблійне вивчення, мені сказали, що наш син помер. Ще більшого смутку нам додало те, що багато братів вважали, ніби хтось наслав смерть на нашого сина. Ми намагались допомогти їм зрозуміти, що немає підстав для страху, але новина про чари поширювалася, наче вогонь, по всій місцевості. Я сказав, що Сатана має велику силу, але він не може побороти Єгову та його відданих служителів. І хоча «час і випадок» панують над усіма, ми не повинні робити поспішних висновків, будучи охоплені страхом (Еккл. 9:11, Москаленко).

Похорон нашого сина відбувся наступного дня, після чого ми провели зібрання. Брати дечого навчилися з цього. Вони побачили, що ми не боїмося злих духів і не віримо у забобони. Незважаючи на болісну втрату, ми залишались у зборі до кінця тижня, а тоді поїхали до іншого збору. Замість того щоб чекати потіхи від братів у зборах, ми самі їх потішали і підбадьорювали, говорячи, що в недалекому майбутньому більше не буде смерті.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 228, 229]

Ми відважились

Леннард Мусонда

Рік народження: 1955

Рік хрещення: 1974

Факти з біографії: у повночасному служінні з 1976 року. Провів шість років у роз’їзній праці і тепер служить у Бетелі в Замбії.

Пригадую, як приблизно у 1985 році я відвідував збори на самій півночі країни. Ще раніше тут почали переслідувати братів. Мене тільки-но призначили районним наглядачем, і я мав нагоду показати свою віру і мужність. Якось відразу після зустрічі для проповідницького служіння ми збиралися піти у сусіднє село. Тоді один брат сказав, що чув, ніби мешканці цього села погрожували, що поб’ють Свідків Єгови, якщо ті намагатимуться там проповідувати. Хоча в тій місцевості юрба вже нападала на Свідків у кінці 1960-х і на початку 1970-х років, я не міг собі уявити, що і тепер усі мешканці ставитимуться до нас вороже.

Почувши про небезпеку, декотрі вісники злякались і залишились. Але досить багато з нас відважилось піти до того села. Ситуація в селі дуже здивувала нас. Ми роздали багато журналів і мали чудові розмови з людьми. Однак деякі мешканці втекли, коли помітили, що ми ввійшли в село. Ми побачили залишені горщики, в яких щось кипіло, і відчинені хати. Тож замість протиборства ми стали очевидцями втечі.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 232, 233]

Я мусив рятуватися втечею

Дарлінґтон Сефука

Рік народження: 1945

Рік хрещення: 1963

Факти з біографії: служив спеціальним піонером, роз’їзним наглядачем і добровільним працівником Бетелю.

То були неспокійні часи, йшов 1963 рік. Часто, коли ми проповідували, банди політично настроєної молоді йшли попереду і наказували людям не слухати нашої звістки. Вони погрожували, що розтрощать вікна і двері тим, хто буде нас слухати.

Якось увечері, лише через два дні після хрещення, мене сильно побили 15 хлопців. З рота і носа в мене текла кров. Іншого вечора на мене і ще одного брата напали десь із 40 чоловік, які стежили за нами. Я пригадував життя Господа Ісуса, і це мене зміцняло. У промові перед моїм хрещенням брат Джон Джейсон пояснив, що християнське життя не буде безтурботним. Тому, коли виникли проблеми, це мене не здивувало, а підбадьорило.

У той час політичні керівники хотіли, щоб люди підтримали їх у боротьбі за незалежність. Оскільки ми зайняли нейтральну позицію, то нас вважали союзниками європейців і американців. Релігійні провідники, підтримуючи політичні групи,  активно поширювали негативні чутки про нас. Перед встановленням незалежності нам було важко, але і після того труднощі не зникли. Багато братів втратили джерело свого заробітку, тому що не купували партійних квитків. Декотрі Свідки полишили міста і повернулися до своїх рідних сіл. Вони виконували низькооплачувану роботу, щоб не давати пожертв на підтримку політичної діяльності.

Коли я був підлітком, про мене піклувався мій двоюрідний брат, який не був Свідком. Через мою нейтральну позицію членам його сім’ї стали погрожувати, і вони злякались. Якось, перш ніж піти на роботу, брат сказав: «Я хочу, щоб увечері тебе вже тут не було». Спочатку я подумав, що він жартує, бо в цьому містечку в мене не було жодного родича. Мені не було до кого йти. Але незабаром я зрозумів, що він говорив серйозно. Коли брат повернувся додому і побачив мене, то дуже розлютився. Він набрав каміння і погнався за мною. Він пронизливо кричав: «Іди до своїх побратимів-собак!» Я мусив рятуватися втечею.

Мій батько, почувши про моє життя, переказав: «Якщо ти й далі будеш триматися нейтральної позиції, то ніколи не переступиш порога мого дому». Ці слова були дуже болючими для мене, 18-річного хлопця. Хто прийме мене? Мене прийняв збір. Я часто розмірковую над словами царя Давида: «Коли б батько мій і мати моя залишили мене, то Ти, Господи, прийняв би мене» (Пс. 27:10, Дерк.). Я дійсно можу сказати, що Єгова сповнив свою обіцянку.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 236, 237]

Своєю поведінкою я заслужив повагу багатьох учителів

Джексон Капобе

Рік народження: 1957

Рік хрещення: 1971

Факти з біографії: служить старійшиною збору.

У 1964 році дітей Свідків почали виключати зі шкіл. Філіал допоміг батькам зрозуміти, що потрібно підготовляти своїх дітей до випробовувань. Я пам’ятаю, як батько сидів зі мною після уроків і обговорював Вихід 20:4, 5.

На шкільних зборах я ставав ззаду, щоб уникнути конфлікту, бо тим, хто не співав державного гімну, наказували вийти вперед. Коли директор школи запитав, чому я відмовився співати, я відповів, прочитавши біблійний вірш. Він вигукнув: «Ти читаєш, але ти не співаєш!» Директор доводив, що я зобов’язаний виявляти відданість уряду, який дає мені можливість навчатись у школі.

Зрештою у лютому 1967 року мене виключили зі школи. Я дуже засмутився, оскільки любив вчитися і був хорошим учнем. Мій батько, незважаючи на тиск з боку співпрацівників і невіруючих членів родини, запевняв мене в тому, що  я роблю правильно. Моя мама також відчула на собі тиск. Коли я йшов з нею на роботу в поле, інші жінки глузували з нас, питаючи: «А чому цей малий не в школі?»

Проте моя освіта на цьому не закінчилася. У 1972 році стали більше наголошувати на потребі проводити уроки письменності у зборі. З часом ситуація в школах змінилась. Наш дім стояв через дорогу навпроти школи. Директор школи часто заходив до нас попити холодної води або позичити віники для прибирання класів. Якось він навіть прийшов позичити гроші. Добре ставлення моєї сім’ї зворушило його серце, тому одного разу він запитав: «Чи ваш син бажає далі навчатись у школі?» Батько нагадав йому, що я все ще є Свідком Єгови. Директор сказав: «Нічого страшного». Він запитав мене: «З якого класу ти хочеш почати?» Я захотів із шостого. За цей час там нічого не змінилося: та сама школа, той самий директор, той самий клас. Але я навчився читати ліпше від більшості моїх однокласників завдяки урокам письменності, що проводилися в Залі Царства.

Своєю наполегливою працею і доброю поведінкою я заслужив повагу багатьох учителів, і це полегшило моє життя в шкільні роки. Я старанно вчився і здав декілька екзаменів. Тому згодом мені доручили відповідальне становище на шахтах, і я пізніше зміг матеріально утримувати свою сім’ю. Я радію, що відмовився співати гімн і не пішов на компроміс.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 241, 242]

«Як ми можемо припинити проповідування?»

Джонас Манджоні

Рік народження: 1922

Рік хрещення: 1950

Факти з біографії: служив у Бетелі в Замбії понад 20 років. Тепер є старійшиною і сталим піонером.

У розпал Другої світової війни мій брат повернувся з Танзанії і привіз із собою Біблію і декілька книжок, у тому числі «Правительство» і «Примиреннє». Оскільки публікації Свідків Єгови все ще заборонялося читати, то мене цікавило, що ж там написано. Я прочитав «Примиреннє», але мало що зрозумів. Через декілька років я відвідав свого брата і пішов з ним на зібрання збору. Зібрання проводилося не в Залі Царства, а на розчищеній ділянці, огородженій бамбуковим парканом. Брати також не мали надрукованих планів промов, але як приємно було слухати їхні виступи, зроблені безпосередньо на основі Святого Письма. Пояснення Біблії повністю відрізнялися від пояснень церкви, в яку я ходив і прихильники якої палко салютували прапору та били в барабани. У церкві виникали сварки через племінні розбіжності і через мову, якою треба було співати. Але на цьому зібранні Свідків я почув чудові пісні на хвалу Єгові і побачив, що всі сім’ї сиділи разом, споживаючи духовну поживу.

Я охрестився і продовжував працювати санітаром.  Через роботу я був змушений їздити від одного шахтарського містечка до іншого. У 1951 році я взяв двотижневу відпустку, щоб допомогти у філіалі в Лусаці. Невдовзі після цього мене запросили служити в Бетелі. Спочатку я працював у відділі перевезень, а потім, коли філіал переїхав до Луанш’ї, я допомагав у відділі кореспонденції та у перекладацькому відділі. Незважаючи на загострення політичної ситуації на початку 1960-х років, брати й далі приносили добрий плід і зберігали нейтралітет під час політичних заворушень.

Починаючи з березня 1963 року, я декілька разів зустрічався з доктором Кеннетом Каундою, який невдовзі став президентом Замбії. Я пояснював йому, чому ми не приєднуємося до політичних партій та не купуємо партійних квитків. Політичні активісти залякували нас, і тому ми звернулися до нього за допомогою. Він захотів отримати більше інформації. Через декілька років доктор Каунда запросив нас до державної установи, де ми удостоїлися честі порозмовляти з президентом і його головними міністрами. Ця зустріч затягнулася до пізнього вечора. Хоча президент визнавав Свідків Єгови як релігійну групу, однак запитав, чи могли б ми, як інші релігії, лише збиратись, але не проповідувати. Ми відповіли: «Як ми можемо припинити проповідування? Ісус проповідував. Він не вважав, що достатньо просто побудувати власний храм поруч з фарисеями».

Незважаючи на наші прохання, було накладено заборону на деякі види нашої діяльності. Але ми завжди знаходили можливості приносити честь і хвалу Єгові, який послуговується своїми служителями для виконання свого наміру.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 245, 246]

Я мав сильне прагнення навчатися

Даніель Сакала

Рік народження: 1964

Рік хрещення: 1996

Факти з біографії: служить старійшиною збору.

Я був членом Церкви сіонського духу, коли отримав брошурку «Вчіться читати і писати». Не вміючи ні читати, ні писати, я мав сильне прагнення навчатися. Тож, отримавши цю публікацію, я присвятив їй дуже багато часу. Щоб зрозуміти значення нових слів, я звертався до інших людей. Так, не маючи жодного вчителя, я за короткий час навчився читати і писати.

Тепер я міг читати Біблію! Але я зрозумів, що звичаї моєї церкви суперечать вченням Біблії. Чоловік моєї сестри, який був Свідком Єгови, прислав мені брошуру «Духи померлих. Чи вони можуть допомогти чи завдати вам шкоди? Чи вони дійсно існують?». Прочитане спонукало мене поставити моєму пастору декілька запитань. І якось у церкві я прочитав Повторення Закону 18:10, 11 і запитав: «Чому ми робимо те, що Біблія засуджує?»

Пастор відповів: «Ми маємо відіграти свою роль». Я не зрозумів його відповіді.

Потім я прочитав Екклезіяста 9:5 і сказав: «Чому ми заохочуємо людей шанувати мертвих, якщо в Біблії говориться, що мертві нічого не усвідомлюють?» Ні пастор, ні присутні не дали мені відповіді.

Пізніше декотрі члени церкви підійшли до мене і сказали: «Ми ж не є Свідками Єгови, щоб не шанувати мертвих і не дотримуватись наших звичаїв». Їхні слова спантеличили мене. Хоч я використовував у розмовах лише Біблію, вони вважали, що я маю щось спільне зі Свідками Єгови. Відтоді я почав приходити до Залу Царства разом з двома членами моєї колишньої церкви. За перші три місяці мені вдалося заохотити декількох близьких родичів відвідувати християнські зібрання. Тепер троє з них є охрещеними, у тому числі й моя дружина.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 176, 177]

ЗАМБІЯ. ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1910

1911 р. У Південній Африці з’являється праця «Виклади Святого Писання».

1919 р. Косаму Мванза та близько 150 інших братів побили батогами й ув’язнили.

1925 р. Офіс Дослідників Біблії у Кейптауні обмежує проведення проповідування і хрещення в Замбії.

1935 р. Уряд накладає обмеження на ввіз літератури. Заборонено двадцять публікацій.

1936 р. У Лусаці під наглядом Левеліна Філліпса відкривається склад літератури.

1940

1940 р. Уряд забороняє ввіз і розповсюдження нашої літератури. Знову починають проводитись хрещення.

1948 р. Приїздять перші випускники школи «Ґілеад».

1949 р. Уряд знімає заборону на журнал «Вартова башта».

1954 р. Філіал переїжджає до міста Луанш’я.

 1962 р. Філіал переїжджає до міста Кітве.

1969 р. Уряд забороняє публічне проповідування.

1970

1975 р. Депортують місіонерів.

1986 р. Місіонерам знову дозволяють в’їжджати до країни.

1993 р. Присвячення філіалу в Лусаці.

2000

2004 р. Присвячення розширеного філіалу в Лусаці.

2005 р. 127 151 вісник проповідує у Замбії.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

130 000

65 000

1910 1940 1970 2000

 [Карти на сторінці 169]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА КОНГО

ЗАМБІЯ

Капута

Мбала

Ісока

Касама

Самф’я

Лундазі

Муфуліра

Калулуші

Кітве

Луанш’я

Кабве

ЛУСАКА

Сенанга

Замбезі

Лівінгстон

БОТСВАНА

ЗІМБАБВЕ

МОЗАМБІК

МАЛАВІ

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 162]

[Ілюстрація на сторінці 167]

Томсон Канґале.

[Ілюстрація на сторінці 170]

Левелін Філліпс.

[Ілюстрація на сторінці 178]

Гаррі Арнот, Натан Норр, Кей і Джон Джейсон та Іен Фергессон, 1952 рік.

[Ілюстрація на сторінці 193]

Праворуч: Манда Нтомпа з сім’єю у таборі біженців у Мванґе, 2001 рік.

[Ілюстрація на сторінці 193]

Внизу: типовий табір біженців.

[Ілюстрація на сторінці 201]

Перший клас Школи удосконалення служіння в Замбії, 1993 рік.

[Ілюстрація на сторінці 202]

Викладачі ШУСу, Річард Фрудд та Філемон Касіпо, зустрічаються зі студентом.

[Ілюстрація на сторінці 206]

Сцени для конгресів були побудовані з багна, трави та інших місцевих матеріалів.

[Ілюстрація на сторінці 215]

Ліворуч: костюмована біблійна драма, 1991 рік.

[Ілюстрація на сторінці 215]

Внизу: брати і сестри, які приймали хрещення на обласному конгресі «Посланці Божого миру», 1996 рік.

[Ілюстрація на сторінці 235]

Містер Річмонд Сміт з Філією Качасу та її батьком Полом.

[Ілюстрації на сторінці 251]

Радісні працівники на будівництві нового філіалу в Лусаці.

 [Ілюстрації на сторінках 252, 253]]

 1, 2) Новозбудовані Зали Царства.

3, 4) Філіал у Замбії, Лусака.

5) Стівен Летт на присвяченні нових приміщень філіалу, грудень 2004 року.

[Ілюстрація на сторінці 254]

Комітет філіалу, зліва направо: Альберт Мусонда, Альфред Кю, Едвард Фінч, Сайрес Н’янґу і Дерелл Шарп.